Владимир Кашин - Кривавий блиск алмазiв (на украинском языке)

Люцiю кинуло в жар.

У залi знову стало гамiрно. Нi, певно, лiрикою не проймеш цих пiдпилих завойовникiв. Хiба ось цю, що наспiвала їй недавно стара дама, яка повернулася з емiграцiї. Вона ж iще не переклала її. Але - нiчого, щось зрозумiють i росiйською...

I Люцiя заспiвала, фривольними жестами пiдкреслюючи змiст.

Не глядите вы так

Сквозь прищуренный глаз

Вы, сеньоры, бароны, миледи,

Я за двадцать минут

Опьянеть не смогла б

От стакана холодного бренди.

Ведь я - институтка,

Я - дочь камергера!

Я - фея из бара,

Я - черная моль!

Коротюсiньке платтячко, пiдсмикуючись, допомагало Люцiї створювати образ "феї з бару", "чорної молi". I багато поглядiв знову хтиво обмацували її гнучку постать.

Мой отец в октябре

Убежать не успел,

Но для белых он сделал немало.

фронт пришел...

И холодное слово - "расстрел"!

Был суров приговор трибунала.

И вот я - проститутка,

Я - фея из бара,

Я - фея из бара,

Я - черная моль.

Я сказала полковнику:

"Нате, возьмите!

Не донской же валютой

За это платить!

Вы мне марками, друг, заплатите,

Ну, а все остальное - дорожная пыль..."

Ведь я - проститутка...

Люцiя кiнчила спiвати. Не чуючи оплескiв, смiху, чкурнула за дерев'яну загородку, що вiддiляла вiд зали закуток бiля кухнi, швиденько одяглася i вийшла на вулицю.

Спiвачка глибоко вдихнула холодне вечiрнє повiтря. Воно заспокоювало. Позаду залишилася гомiнлива задушна зала, розтанув у пiтьмi осiннього вечора пронизливий погляд гестапiвця. Тепер додому, додому! Сховатися серед стiн, за замкненими дверима, забути про всi тривоги.

Їй не пощастило. Враз почула, як вiдчинилися дверi кафе:

- Момент!

Секунду не могла оглянутися, завмерла. Потiм рвучко повернулася i побачила того самого гауптштурмфюрера. Здається, вiн посмiхався.

- Панi Люцiя...

- Ви знаєте моє iм'я?

- Я все знаю... Панi Люцiя поспiшає додому?

У синьому свiтлi замаскованої лампочки над дверима кафе посмiшка офiцера здалася кривою, пiдступною.

- Так. Пiзнiй час.

- Я вас вiдвезу. - Вiн узяв дiвчину пiд руку, мовби галантний кавалер, i Люцiя вiдчула, як у неї пiдтинаються ноги.

- Нi, нi, дякую, - спромоглася прошепотiти вона пересохлими губами. - Менi тут недалеко... Та й подихати хотiла дорогою пiсля прокуреного кафе... Така задуха у залi, я спiвати не могла...

- Проте спiвала гарно, - сказав нiмець, пiдводячи Люцiю до машини. - А для прогулянок зараз запiзно. Комендантська година.

Люцiя поправила на руцi пов'язку, яку носили тiльки працiвники нiмецьких установ. Фольксдойче Гiллер таки багато зробив для неї! Есесiвець помiтив її жест.

- Все одно краще поїхати, - посмiхнувся, вiдчиняючи дверцята машини. - Сiдайте... До речi, мене звуть Курт Раух... У вас не зовсiм слов'янське iм'я, - сказав, умощуючись за кермом, - в кожному разi, не росiйське i не українське. Ви не католичка, не полька?

- Нi, - промимрила Люцiя. - Це я, - запинаючись, додала, - сама себе так назвала... - Ой, як їй не хотiлося зiзнаватися! - А за документами я - Люда, Людмила...

Раух кивнув. Машина плавно рушила з мiсця.

- А у вас, у Дойчланд, буває таке iм'я?.. - спитала, осмiлiвши, Люцiя.

- Це iм'я романське, в Iталiї найбiльше, але трапляється рiдко й у нас, на пiвднi...

- Хто вашi батьки? - питав Раух, ведучи машину вгору темною Великою Василькiвською.

- Службовцi в маленькому мiстечку. Вчителi. До Києва я приїхала вчитися у музичнiй школi. Зараз я втратила з ними зв'язок. Нiчого про них не знаю i хвилююся.

- Втекли вiд нового порядку? - строго спитав гауптштурмфюрер. - Вони що, комунiсти чи євреї?

- Нi, нi, - злякалася Люцiя. Якi комунiсти, якi євреї? Помилуй, господь! - Вона мимоволi пiдняла руку, щоб перехреститися, але на сидiннi було тiснувато i рука, тицьнувшись у плече, опустилася. Ми православнi з дiда-прадiда. Просто живуть на Донбасi. Вашi, - вона хотiла сказати "нашi", але не наважилася, - ще не визволили їх з-пiд бiльшовицького гнiту.

- Не сумуйте, Люцiя, - заспокоїв Раух. - Скоро вся Росiя буде вiльна i ви зустрiнетесь з батьками. До речi, звiдки ви так добре знаєте нiмецьку?

- Батько викладав її у школi. I я полюбила цю чудову мову.

- О! - задоволене вiдгукнувся гауптштурмфюрер. - Вiдразу видно, що ви не належите до тiєї упослiдженої юрби, яку у вас називали народом.

Енергiйним кивком Люцiя пiдтвердила комплiмент нiмця.

- Де ви живете? - аж тепер спитав Раух.

Люцiя розглянулася. Здається, вони пiдiймаються з Хрещатика на Володимирську.

- На Бульварно-Кудрявськiй, на розi з Гоголiвською... Зараз прямо їхати...

- Я знаю, як їхати, - обiрвав її гауптштурмфюрер, але, виїхавши на Володимирську, раптом повернув праворуч.