Ростислав Самбук - Два денних рейси

Спочатку Дробаха заперечував проти Хаблакових приготувань, проте мусив змиритися, а Марина зауважила, що робочий день уже закінчився й ніхто не зможе засудити навіть прокурорського працівника за чарку горілки, тим паче з холодильника, запотілої й настояної персонально нею, Мариною, на чорній горобині,— певно, Іван Якович ще не пив такої, а це неймовірно смачно, не кажучи вже про користь.

Чорноплідна горобина чомусь переконала Дробаху, що правда, Хаблак здогадувався: були б замість неї звичайні цитринові скоринки, Дробаха також не заперечував би, либонь, він би й не заперечував проти ненастояної білої — яке це має значення, коли з пляшки стікають холодні росяні краплини, а посередині столу смачно парує молода картопля, приправлена свіжим кропом і маслом.

Хаблак над усе на світі полюбляв молоду картоплю з кропом, правда, вона смакувала йому із салом і шкварками, але ж у зв’язку з візитом Дробахи сало подали на стіл, так би мовити, у чистому вигляді для збільшення асортименту закусок, а картоплю Марина щедро заправила маслом, вона видалася Сергієві не гіршою, ніж із салом, принаймні одразу попросив добавки — добре, що зварили повну каструлю.

Та й Дробаха не скаржився на відсутність апетиту — дивлячись, як швидко зникають зі столу наїдки, Марина затурбувалася й почала прикидати, що є в загашнику, але картопля з маслом виявилася настільки калорійною, що вже хвилин через десять Дробаха поклав виделку, обтер паперовою серветкою губи й попросив склянку чаю. Він не пив за обідом мінеральної води, не запивав нею навіть горілку, а от склянку аж чорного чаю міг випити після грибів, борщу чи, як зараз, картоплі. Чай смакував йому завжди: в мороз чи спеку, вранці, натщесерце чи перед сном, особливо полюбляв пити його у поїзді — непоспішливо, дивлячись на мінливі краєвиди за вікном і розмовляючи про якісь дрібниці з випадковими знайомими.

Марина заварила в невеличкому чайнику аж три ложечки чаю, додала туди на Дробашине прохання трохи цукру — так чай швидше й краще настоюється. Слідчий затиснув долонями велику фарфорову чашку, аж примружився, відчувши неповторний аромат гарного грузинського чаю, ковтнув, не зовсім інтелігентно поплямкав губами, відпив ще трохи й поставив чашку на стіл.

— Гарно у вас, — мовив умиротворено, — і, здається, — нахилився до Марини, — я вже казав вашому чоловікові, що він пестунчик долі. Квартира що — дрібниця, але мати таку дружину… Мені дуже приємно, що нарешті познайомився, і кажу щиросердно: цьому міліцейському капітанові пофортунило.

Хаблак ще доїдав картоплю. Не відриваючись від тарілки, кивнув: чого б мав заперечувати, справді, пестунчик долі. Все гарно, квартира нова, дитина здорова, дружина кохана, начальство розумне.

Так і сказав Дробасі. Той ще відпив чаю й ствердно кивнув: усе правильно. Зауважив тільки, що кохану дружину вибираємо самі й здоров’я дитини також багато в чому залежить від нас, а от з начальством — як пощастить. Кілька років йому довелося працювати з дурнем. Ну, може, був не зовсім дурний, як чіп, але обмежений і самозакоханий. Це, взагалі, не дуже приємне поєднання, а коли додати, що обмежений пень обіймав прокурорську посаду, то можна уявити, як велося його підлеглим. Та що вже казати про підлеглих, тим сам бог звелів терпіти, а от чим завинили люди, які йшли до прокурора за правдою?

Хаблак хитро позирнув на Дробаху й зауважив, що є багато способів вивести на чисту воду зарозумілого чиновника, либонь, Дробасі не треба перераховувати ці способи… Принаймні він не терпів би кілька років. До речі, він, Хаблак, знає, що Іван Якович під час війни командував батальйоном і, здається, має два ордени Червоного Прапора, і це — окрім інших нагород. А орденами Червоного Прапора, про це казав йому ще батько, нагороджували справді хоробрих людей, — чим же пояснити: під час війни людина не боялася нічого, певно, Дробасі не раз доводилося піднімати батальйон в атаку і йти, не вагаючись, під кулями, чому ж за кілька років не наважився відкрито виступити проти зарозумілого дурня?

Дробаха посовався трохи на стільці, понюхав чай, ковтнув і мовив розважливо:

— Е-е, Сергію Антоновичу, певно, з цього все одно нічого б не вийшло.

— Не вірю.

— Чесно кажучи, — винувато посміхнувся Дробаха, — може, ви й маєте рацію. Але мені чомусь було легше йти в атаку, ніж виступити на зборах.

— Чому?

— Мабуть, натура така…

— Ні, — раптом втрутилася Марина, — це не натура, У мене керівник відділу також фронтовик і нагороди має…