Ростислав Самбук: Два денних рейси

Але телефон у кутку мовчав, і Хаблак нарешті збагнув, що дзеленчить дзвінок біля дверей їхньої квартири, це був перший дзвінок — цікаво, хто ж прийшов?

Сергій повільно підвівся, ступив крок до передпокою, та Марина випередила його, відчинила двері й зупинилася, дивлячись з подивом. Може, хтось помилився або завітав до Васюкових, не знаючи, що вони виїхали? Хаблак і собі вийшов до передпокою. Глянув через Маринине плече й побачив Дробаху — той стояв на сходовій клітці, ніяково посміхаючись і тримаючи в руках великий букет червоних і білих гладіолусів.

Побачивши Сергія і впевнившись, що не помилився, Іван Якович простягнув Марині квіти й мовив:

— Вітаю й бажаю, щоб гарно жилося. Щасливо й сонячно, бо квартира, здається, сонячна.

— Сонячна, — не знайшов нічого кращого, як ствердити, Хаблак і лише по тому заметушився: —Проходьте, будь ласка, ви в нас перший гість. Вибачте, що маємо такий вигляд… Клеїмо шпалери… Це — Іван Якович, — здогадався нарешті представити Дробаху Марині, — слідчий прокуратури, ти знаєш, ми з ним…

— Звичайно, знаю й рада, що, нарешті, познайомилися. — Марина взяла квіти й подала Дробасі руку.

Хаблак помітив, як дружина сковзнула оком по своєму не зовсім чистому фартухові, щоки в неї порожевішали, й Сергій зрозумів, що Марині потрібні принаймні кілька хвилин, щоб привести себе в порядок і не червоніти перед гостем.

— Ми ще не переселилися, — пояснив Дробасі, — встигли перенести тільки кухню. Може, піднімемось до старої квартири?

— Я буквально на хвилинку… — зашарівся Іван Якович. — Вибачте, здається, не дуже-то й вчасно…

— Ви у нас перший і найдорожчий гість! — рішуче поклав край його ваганням Хаблак. — І просто так вас не відпустимо. То більше, що саме кінчили роботу.

— Влаштовуйтесь на кухні, — розпорядилася Марина, — а я зараз… Гляну, як там мама із Степасем. — Підштовхнула Сергія до коридора. — Картопля вариться, доглянь. І постав квіти у вазу. — Передала Хаблакові гладіолуси, посміхнулася Дробасі, наче старому знайомому. Той почав щось казати, проте Марина вже висковзнула з квартири, і слідчий лише склав пальці рук, трохи розгублено постукав пучками об пучки, певно, хотів за звичкою подмухати на нігті, та втримався й повернувся до Хаблака.

— Ну, показуйте ваші хороми, — попросив, буцім і справді потрапив до хоромів, а не до звичайної, не дуже-то й габаритної стандартної квартири.

Хаблак пропустив Івана Яковича до щойно обклеєної рожевими шпалерами вітальні. Без меблів і з великим вікном вона видавалася значно більшою, ніж була насправді, — Хаблак заметушився, прибираючи каструлю з клеєм та пожмакані газети, а Дробаха підійшов до розчиненого вікна, сперся руками об підвіконня й застиг, вражений.

— Тут вам, капітане, — нарешті відірвався від вікна, — не те, що в місті: цегельна стіна навпроти чи залізний дах сусіднього будинку… Простір, і Лавра златоглава, боже мій, яка краса, сидиш, а під вікном пароплави — такого не придумаєш. Оце — найголовніша перевага вашої квартири, Сергію Антоновичу: сонце, повітря й Дніпро… А шпалери гарненькі, — нараз додав без усякого переходу зовсім іншим тоном і погладив долонею рожеву стіну. — Веселенькі.

— Марина вибирала, — похвалився Хаблак і запропонував Дробасі перейти до другої кімнати. — А тут буде спальня.

Слідчий постояв на порозі й чомусь сумно зітхнув.

— Ви якого року? — запитав нараз.

— Сорок восьмого.

— Тридцять один… А я одержав окрему квартиру чотири роки тому. Зрештою, все закономірно, і я радий за вас.

Хаблак трохи засоромився, наче був винний у тому, що Дробаха кращі свої роки прожив десь у комунальних нетрях, та зовсім не надовго, бо ніщо не може зіпсувати настрій, коли в квартирі так гарно пахне клеєм і сонячні зайчики ширяють по ще вологих шпалерах.

На кухні Марина встигла навести хоч якийсь порядок, як на її думку, зовсім відносний і, так би мовити, первісний. Хаблакові, правда, видавалося: щось поліпшити тут важко, проте Марина кілька разів переставляла на буфеті бляшані коробки для круп, цукру та різних спецій, зрештою, все ж лишилася невдоволеною й відклала остаточне розв’язання цього питання на краще майбутнє, після новосілля, коли матиме більш часу й зможе подивитися на все навкруги спокійно й не поспішаючи.

Картопля парувала, Хаблак попробував її ножем і вирішив, що зварилася, він злив воду й виклав картоплю в глибоку емальовану миску: зробив це своєчасно, бо грюкнули двері й з’явилася Марина — здавалося, минуло лише кілька хвилин, а кохана дружина, яка просиджувала перед дзеркалом іноді по півгодини й більше, встигла впоратися зі своєю зовнішністю, навіть підмалювала синім повіки.