Ростислав Самбук - Два денних рейси

— Гарне містечко Лебедин, — мовив, щоб хоч якось піддобритися. — Зелене, тихе.

— Киньте, — не підтримав його агент. — Брудне й провінційне. Ви коли були в нас? Улітку й у гарну погоду? А восени, коли дощі… Я на околиці мешкаю, то тільки в гумових чоботах і ходжу. До речі, здається, Антін?..

Хаблак уже відрекомендувався, та агент, звичайно, все забув.

— Сергій Антонович.

— А мене звуть Георгієм Івановичем. Георгій Іванович Кучковський.

— Дуже приємно.

— Приємно чи не приємно, а факт залишається фактом. Чим можу служити? — Він зняв яєчню з плити й поставив пательню посеред столу. — Снідали?

— Звичайно.

— А я на базарі затримався. Люблю південні базари. Розкіш! Помідори в два кулаки, фрукти так фрукти, де ще такі персики побачиш, як у Євпаторії? — витягнув з буфета справді величезного червоного персика, подав Хаблакові на тарілочці. — Пригощайтеся, а я вже… — підчепив виделкою величезний шмат яєчні, зажував смачно. Проковтнув і мовив: — Дуже прошу. Якщо міліція приходить до курортника, це вже подія. І я вас уважно слухаю.

— Ви познайомилися тут з Галиною Петрівною Загорулько…

Кучковський відірвався від яєчні. Зиркнув на Хаблака якось розгублено. Але одразу опанував себе й відповів твердо:

— Мав честь. І мушу вам сказати, що одержав від цього задоволення.

— Як вас зрозуміти?

— Буквально. Вельми достойна жінка. Вродлива й розумна.

— А мені казали…

— Що я залицявся до неї? — примружився Кучковський. — Може, це й було на якомусь етапі, й нічого поганого в цьому не бачу. Я чоловік вільний., і ніхто мені цього не може заборонити. Але ми швидко порозумілися з Галиною Петрівною, про курортний роман не могло бути й мови, проте в її товаристві мені завжди було приємно.

Відповідь цілком задовольнила Хаблака, і він запитав:

— А інші? Кажуть, у Загорулько вистачало залицяльників…

— Галина Петрівна жінка серйозна.

— І все ж ви не відповіли на моє запитання.

— А, власне, що сталося? Чому це міліція зацікавилась Галиною Петрівною? Не бачу підстав…

— Я вам поясню трохи згодом, — пообіцяв Хаблак.

— Мені б не хотілося… Знаєте, за своєю професією мушу зустрічатися з багатьма людьми. Набачився всього й всяких. І трохи розуміюся на человєцех. А він — з достойних…

— Бачу, у вас усі достойні.

— Ну, що ви! — образився Кучковський. — Тут усякі є. От у мене сусід поруч живе, — кивнув на стінку, — пройдисвіт і сучий син, з першого погляду видно.

— Краще повернемося до достойних, — посміхнувся Хаблак. — Ви почали…

— Так, про Валерія Павловича.

— Як його прізвище?

— Загуменний.

— Вчитель?

— Здається, ви непогано поінформовані.

— Вчитель з Києва?

— Так.

— Він ще тут?

— Ну, що ви. Разом з Галиною Петрівною й поїхав, одним поїздом.

— І як складалися в них стосунки?

— Я ж казав: Галина Петрівна жінка серйозна.

— А Загуменний?

— Закохався по вуха. Людина вже в роках, а як хлопчисько.

— Ревнував?

— До першого телеграфного стовпа.

— Може, погрожував?

— Несамовитий він якийсь, — несхвально відповів Кучковський. — На мене вовком дивився. Звичайно, людина інтелігентна, за барки не брав, а от поглядом розстрілював.

— Від поглядів до діла…

— І не кажіть, я знаю людей, буває все.

— Гадаєте, міг піти на злочин?

— Я цього не казав.

— Але натякнули.

— Просто колись випадково почув розмову.

— Між ними?

— Знаєте, якось незручно. Розмова не для чужих вух. І я випадково…

— Ви не уявляєте, як це важливо!

— Ну, якщо так… Чесно кажу, зовсім випадково… Загуменний он у тому будинку мешкав, — вказав на садибу мало не навпроти. — Повертаються вони увечері, в кіно ходили, зупинилися на вулиці, за два кроки, а я під деревом сидів. Ну, й почув… Він каже: не віддам тебе нікому, це нічого, що заміжня, бачу, чоловіка не дуже любиш, а більше за мене ніхто не кохатиме. — Кучковський відсунув охололу яєчню, вів далі зневажливо: — Ось так і каже, людина доросла, розумна, а дурниці меле. Як хлопчисько… Потім зовсім розпалився. Без тебе, мовляв, нема життя. Ну, й слова всякі, як і належить у таких випадках. Збоку аж неприємно слухати. Мовляв, як подумаю, що до чоловіка повертаєшся, задушив би власними руками. Теж мені, новоявлений Отелло з’явився. Достойний чоловік, учитель, і такі слова…

— Так і сказав, що задушив би? — перепитав Хаблак. — Ви точно чули?

— Для чого мав би вигадувати?

— Коли відбулась ця розмова?

— Як коли? Вночі, темно вже було…