Ростислав Самбук - Два денних рейси

Курортник з перснем відмахнувся рукою від ядучого диму, дістав пачку “Золотого руна”, спритно вихопив з неї зубами сигарету й заховав пачку назад до кишені.

Четвертий гравець, середнього віку міцний чоловік із засмаглим обличчям і у вигорілій ковбойці, перемішав кісточки, затиснув свої у руці й наказав дідуганові:

— Ти, Гнатовичу, віддупляйся з головою. Дупель, він також корисний. У мене п’ять шісток, а ти відразу шістку. Вони тебе й почали катати.

— Це ж ти знаєш, що п’ять шісток…

— А чуйствувати хто мусить? Я тобі шістки одразу врубав, дивись і чуйствуй.

Курортник із золотим перснем акуратно поклав сигарету на край столу, роздивився кісточки й з гуркотом вдарив першою по столу. Хаблак ступив крок до штахетника. Чоловік У ковбойці зміряв його поглядом і знову заглибився у вивчення кісточок.

Хаблак запитав:

— Чи можу побачити господаря?

Чоловік у ковбойці нехотя повернувся до. нього:

— Ну, я…

— Треба вас на хвилинку.

— Не бачиш, зайнятий!

— Є справа.

— Якщо кімнату…

“Всюди одне й те ж”, — подумав капітан, згадавши свою подорож на Азовське море, й обірвав господаря рішуче:

— Ні, квартиру не шукаю. А справа є.

Чоловік у ковбойці заворушився на лавці, нерішуче поклав кісточки, але одразу знову схопив їх.

— Не бачиш, граємо, — відрізав не дуже ввічливо. — Почекає твоя справа.

— Трохи почекає, — лагідно погодився Хаблак. Завернув до садиби, примостився поруч гравців на краю лавки. Дідуган зиркнув на нього скоса й підозріливо, виклав свою кісточку без удару, якось ввічливо-пробачливо — мовляв, ходять тут, невідомо хто й для чого, і про всяк випадок можна взяти півтоном нижче.

Господар також час од часу зиркав на Хаблака: все ж капітанова поява закинула в його душу якщо не тривогу, то якусь непевність чи сумнів. Євпаторія — місто не таке вже й велике, ритм життя тут розмірений, і якщо з’являється незнайомець і не в пошуках квартири, то це можна розцінювати як відхилення від норми.

Не звертали уваги на Хаблака тільки курортники — глянули байдуже, видно, капітан нічим не зацікавив їх: такий собі середняк, нема на ньому нічого видатного, ні замшевих шортів, ні туфель на високих підборах, ні стриптизної сорочки.

Господар, певно, поклав не ту кісточку, бо дідуган кинув на нього невдоволений погляд і підсунув до кісточкової смужки дубль — якось тихо й непомітно, немов вибачався за цей хід.

Курортник задоволено зареготав і з усією силою вдарив кісточкою об стіл.

— Риба! — вигукнув переможно. — Рахуйте…

Рахувати, власне, не було потреби, господар з дідуганом програли, старий збентежено поліз за “Паміром”, а господар невдоволено підвівся.

— Прошу, — вказав Хаблакові на криту й щільно заплетену з усіх боків альтанку.

Виноград ще не достиг, але грона вже зачервоніли, звисали з усіх боків — важкі й великі, і Хаблак подумав, що життя на півдні все ж має свої точно визначені переваги, і одна з них — оці апетитні ягоди, що їх можна через якийсь місяць їсти досхочу: свіжі, ароматні, налиті сонцем… І не стояти за мокруватим, трохи придушеним виноградом ’у черзі біля їхнього гастроному.

Абрикоси ж он просто валяються під деревом, великі й жовті, і ніхто не нахиляється за ними. За абрикосовим деревом маленький будиночок, точніше прибудова, мабуть, у це вікно визирала Галина Петрівна, писала, що воно під абрикосом. Ще зовсім недавно сиділа тут, в альтанці, заплетеній виноградом, сміялася, жартувала, складала плани на майбутнє, насолоджувалася життям… І не знала, як закінчиться воно на дніпровських схилах…

В альтанці стояв збитий з грубих дощок стіл і такі ж лавки. Хазяїн прилаштувався на одній з них, насторожено дивлячись, як сідає Хаблак. Капітан показав йому посвідчення, господар не зрозумів, що Хаблак працює у карному розшуку та й ще у Києві, певно, його стосунки з міліцією обмежувалися спілкуванням з дільничним інспектором та працівниками паспортного столу, бо заявив одразу й впевнено:

— У мене всі прописані, повний ажур, на тому тижні приходив молодший лейтенант, і він знає.

— Вас як величати? — запитав Хаблак.

— Михайлом Семеновичем.

— А прізвище?

— Сормов.

— От що, — довірливо поклав руку на коліно господаря Хаблак, буцім те, що його звали Михайлом Семеновичем, мало вирішальне значення. — Сподіваємось на вашу допомогу, шановний.

Видно, Сормов був людиною меткою, бо одразу збагнув, що неприємностями тут не пахне й, навпаки, від нього щось залежить: риси обличчя в нього розгладилися й настороженість зникла.