Ростислав Самбук - Два денних рейси

— Ну й що ж?

— Ти ж казав, що порвав квитки. Я порахувала, ми купили двадцять, там двадцять і є.

— Виходить, помилився. Я ще купував, вони в мене в піджаку були… — почав викручуватися Сидір Семенович.

— А де ж тоді той квиток, що карбованця виграв?

— В гаманці.

— Пробач мені, але я вже дивилася. В гаманці лише один.

— Невже загубив? Голова зовсім запаморочилася від радості.

— Знову неправда, Сидоре! Не вважай мене за дурну. Ти — акуратна людина, а цей квиток, на який випали “Жигулі”, зім’ятий і брудний… — Галина Петрівна заплакала. — Що ти робиш, Сидоре!

Сидір Семенович, прикидаючись ображеним, сердито засопів і відвернулася до стінки.

“Не вірить, ну й біс з нею, — подумав розлючено. — Переживемо!”

Галина Петрівна раптом підвелася, підійшла до вікна. Сидір Семенович уже вирішив, що минулося, і підшукував найлагідніші слова, коли вона заговорила знову:

— Слухай мене уважно, Сидоре! Розумієш, важко уявити, що ти схибив. Не можу й усе. Хоч і серце віщує: щось коїться… Невже ти міг, Сидоре? Гадаєш, “Жигулі” мені потрібні? Вік би їх не бачила Криєшся від мене, щось за душею ховаєш… Не можна так жити. Не можна… Ти мене розумієш? Мусимо спокійно дивитися людям в очі, а хіба ти можеш?

Сіла в крісло біля кушетки. Затихла.

Сидір Семенович мовчав, втупивши очі в складний візерунок шпалер. Якісь лінії бігли по стіні, примхливе переплетіння ліній. Схрещувались, розбігались, щоб потім знову зустрітись і розійтись у різних напрямках.

Галина щось говорила, та Сидір Семенович сприймав лише окремі слова, зосередивши увагу на лініях. Хто вигадав їх, і куди вони йдуть? Раптом загадав: якщо оці дві ніде не перехрестяться, все буде гаразд, ніхто ніколи не дізнається про його справи. Лінії йшли одна біля одної, Сидір Семенович з тривогою вів очима все вище — слава богу, розходяться в різні боки. Але раптом лінії зламалися, перехрестилися, утворивши шахові клітинки.

Сидір Семенович відчув, як у нього затрусилися руки, — він був людиною забобонною. І відразу до свідомості дійшли слова дружини. Загрожує чи просто лякає про всяк випадок? А може, щось знає?

Намагаючись говорити якомога лагідніше, Сидір Семенович мовив, зціпивши зуби:

— Даремно ти розхвилювалася, Галиночко. Все в тебе якісь підозри. Заспокойся, дорогенька. Це тому, що ти перехвилювалася за Ігоря. Відпочити тобі слід.

Побачивши, що його слова не вплинули на дружину, Сидір Семенович замахав руками, сів на кушетку.

— Так, так, заспокойся, моя люба. Все, що ти сказала, — дурниці. Але я нічого не спростовуватиму, тобі зараз нічого не доведеш. Лягай спати, о шостій ранку поїзд. Повернешся з Євпаторії, поговоримо. Збуджена ти сьогодні. Лягай, лягай… І ні про що не думай!

— Але ж, Сидоре, ти не братимеш цю машину?

— Знов про це! Годі!

— Не можу я мовчати! Та добре, поговоримо потім. Нам є багато про що поговорити, Сидоре! І про твої поїздки до Львова, і про ощадні книжки, які я бачила в тебе в піджаку…

Махнула рукою й пішла до спальні.

Так майже завжди закінчувались їхні суперечки. Вона гарячкувала, а Сидір Семенович не дратувався й не гнівався. І завжди їй ставало соромно за свою запальність, вона починала сумніватися навіть у тому, в чому раніше була переконана. Потім лаяла себе за поступливість, однак повертатися до суперечки було незручно. Все так і залишалося — невирішене до кінця, недомовлене. Це вносило розлад у сімейне життя, якусь штучність у стосунки. І все ж Галина Петрівна не знаходила сили волі, щоб поставити крапку над “і”. Та й про що вона могла говорити? Про’ якісь неясні підозри? Атмосферу невловимої тривоги, що огортала її? Про те, що чуття підказувало: Сидір далекий від неї, його не хвилюють ні їхні сімейні справи, ні події, про які вона дізнавалася по радіо та з газет, про які сперечалася з друзями по роботі чи коли хтось увечері заходив до них на вогник.

Галина Петрівна була впевнена: Сидір щось мудрує — і з машиною, і взагалі. Дуже часто почав їздити у відрядження, кілька разів бачила його в компанії Ступака й Осадчого, про яких у місті йшла погана слава: типові ділки й комбінатори.

Ступак навіть привіз Сидора якось вночі зі Львова на власній “Волзі”. Добре ще — вночі: ніхто не побачив, а то пішли б розмови… Вона тоді вичитала йому. Виправдовувався: зустрілися у Львові випадково, для чого ж мучитись у поїзді, коли Ступак повертається сам?

А не розуміє, що Ступак йому не компанія. Лише скомпрометує.

Сидір Семенович не пішов до спальні. Як завжди, коли сварився з дружиною, постелив собі на кушетці. Лежав і лаяв сам себе.