На перший погляд вiн видався менi велетнем.
Наступної митi я зрозумiла, що дивлюся на новоприбулого знизу вгору, тому подiбного ефекту можна було сподiватися. Поза тим, гiсть таки був високим чолов'ягою, пiд два метри, з поголеною головою. Широкi плечi обтягувала потрiпана коричнева шкiрянка, мабуть, найбiльшого розмiру, який знайшовся на знаменитому речовому базарi у Хмельницькому. «Блискавка» була розстiбнута. Пiд курткою були так само не новий сiрий светр, надiтий явно на голе тiло, i пiстолет у кобурi на лiвому плечi. Голився опер Жихар як мiнiмум днiв чотири тому. Та неголенiсть не старила його — виглядав Стас на свої роки, тобто, десь так на плюс-мiнус тридцять п'ять. Шию прикрашав хрестик на товстому позолоченому ланцюжковi. Джинси були бруднi на колiнах. На правiй кистi навiть при нашому не надто яскравому освiтленнi вирiзнялися три витатуйованi лiтери «ВДВ». Зайшовши, Жихар щиро посмiхнувся — у правому кутi рота блиснула золота фiкса.
Зустрiвшись iз таким на неосвiтленiй вулицi, я б сама запропонувала йому взяти гаманець, годинник, мобiльний телефон i зняла б iз вух сережки.
Правда, оця добродушна посмiшка спростила його, зробила якимось нiби iграшковим. Тобто, все оце — голена голова, фiкса, щетина, наколка, богатирський зрiст та загальна неохайнiсть, — у комплексi виглядали маскарадом, карнавалом, рiздвяним вертепом. I все воно, за винятком посмiшки, було елементом такої собi ролi, машкарою, вiдвертим лицедiйством.
Коротше, менi здалося, що опер Стас Жихар водночас i простий, свiй у дошку чувак, i зовсiм не той, за кого себе видає i яким подає себе на публiку.
— О, а тут гостi! Слухай, Антонiвно, можна я в тебе роззуватися не буду? Я розумiю — вода-бiда i грязюка, тiльки ж я, вважай, тридцять шiсть годин шкарпи не мiняв i не жер нiчого. Так що знiму кроси — апетит навiть у мене пропаде!
— Смачного, Стасику! — реготнув Олег.
— А чого? Хоч так, хоч сяк — щось треба казати. Краще я попереджу, нiж тут вiдразу амбре…
Словечко «амбре» з вуст подiльського мента i невимушенiсть, з якою вiн його вимовив, розсмiшили мене, i довелося насилу стримувати смiх. Вийшло ще гiрше.
— Диви, людину вiд тебе вже нудить! — кивнула на мене Тамара, хоча жодного незадоволення чи осуду в її тонi не чулося. — Сiдай уже, чудо! Чого це тебе не годували так довго?
— Чого? А я вам, громадянко начальник, зараз поясню, — вислизнувши з куртки i не знiмаючи кобури, Жихар примостився бiля столу. — Мене мiняти не було кому. Оце тiльки зараз пост здав — пост прийняв. Пашка Пархоменко заступив. А вчора пiд обiд взагалi кiно: прислали сержанта — хоч мiнералки двi двохлiтровi пляшки принiс i пачку якогось хрiнового печива. Щоб я там пiдкрiпився, сiчеш? Я матюкався, тiльки кому це цiкаво?
— Чого ти сам сидiв?
— Звиняйте, — Жихар розвiв руками. — Аби твої розпорядження, Антонiвно, виконати, в райвiддiлi людей не хватає. I потiм, всi ж знають: один Жихар двох вартий.
– Їси за двох, знаю. П'єш — так узагалi за трьох! Ти хочеш сказати, що навiть i не спав?
— Не скажу, бо спав, — признався опер. — Знаєш, коли? Коли дощик сипонув. Перебрався в його сарайчик i там годинки три придавив. До хати вiд хвiртки все одно повз сарайчик iти треба. Сплю я чутко, не проспав би. Мене, до речi, Вiтька Козiй розбудив, сказати, що там рано на майданi знайшли. Наллють в цiй хатi сьогоднi?
Олег мовчки поставив перед спраглим, голодним та втомленим оперативником чарку, наповнив майже по вiнця. Жихар не випив самогонку, не ковтнув, не вилив у себе — вiн її хлобиснув. Саме це слово прийшло в голову. I тепер, коли мене запитають, чим рiзняться поняття «випити» i «хлобиснути», я познайомлю всiх цiкавих iз Стасом Жихарем i попрошу показати, як вiн це робить. Поставивши порожню чарку на стiл, опер пiдчепив виделкою шматок сала, закинув його собi до рота, туди ж пiшла рiвно половина досить великого хрумкого солоного огiрка.
— Ух! Як дiти в школу! — задоволено крякнув вiн. — Антонiвно, лишиш у себе спати? Я ж зараз ще вип'ю, а мене потiм по дорозi дядьки мiлiцiонери заберуть. У нас знаєш яка обстановка в мiстi…
— Класичний випадок, Ларчику, — Тома кивнула на Жихаря. — Дайте води напитися, бо так їсти хочеться, що переночувати нiде. До речi, Стасе, знайомся — Лариса, моя кума, адвокат iз Києва.
— А кому тут уже адвоката треба?
— Вона до мене в гостi приїхала.
— О, дуже вчасно… Тобто, я хотiв сказати — дуже добре.
Олег поплескав опера по плечу i вийшов, залишивши нас у його товариствi. Видно, з родиною Комарових у Жихаря були нормальнi стосунки, не зважаючи на те, що Тамара — працiвник прокуратури. Органу, який наглядає за роботою мiлiцiї i служби, яка здебiльшого вiдпускає тих, кого затримує карний розшук. У всякому разi, в цьому будинку Жихар почувався досить упевнено. Хоча, почало менi здаватися, в цьому свiтi мусить бути досить небагато мiсць, де б Стас i всi, подiбнi до нього, могли почувати себе невпевнено.
Читать дальше