Володимир Лис - Камінь посеред саду

Ніхто не відповів. І не відповість, зрозумів я наступної миті. Поволі підвівся, поглянув на годинник. Чверть на дванадцяту. Я, отже… заснув? Заснув у найнапруженіший момент нашої суперечки…

Не знаючи, що мені робити — плакати чи сміятися з такої оказії, я пройшов на кухню. Клаптик сірого паперу (стандартний аркуш, розірваний надвоє) завважив на столі майже відразу.

«Сюди я більше не повернуся, — застрибали перед очима нервово виведені букви. — Іринку заберу згодом, коли влаштуюся на новому місці. Не намагайся мене шукати, між нами все закінчено. Так, все тому, що ти…»

На цьому прощальне Магдине послання обривалося. Я навіть пошукав очима продо¬вження, але його не було. Утім, зрозуміло й без слів, хто я в її очах. Я сів на стілець, але, дивна річ, мене зовсім не огортала печаль. Тільки всередині зяяла порожнеча. Я міг би поклястися, що коли б я подивився збоку на себе, то побачив би її. Якоїсь миті в мене майнула думка, що вона навіть більша за мене самого.

«Химера», — сказав я собі.

Авжеж, це химера, від якої треба якнайшвидше позбутися. Я поткнувся було до хо-лодильника, де стояла пляшка горілки, але вчасно згадав, що пияком я ніколи не був, та й пити самому — ні!

— Кепські твої справи, хлопче, — сказав я вголос.

Мій голос відбився, наче гумова кулька, від стіни коло вікна — і розбиті крихти його впали до моїх ніг. Усе до біса!

Я ступив кілька кроків і став як укопаний. Хвилин кілька ще намагався боротися з від¬чуттям, що це зовсім не моя квартира, що мені негайно слід забиратися звідси — і чим швидше, тим ліпше. Але це відчуття виявилося сильнішим за мене, воно нестримно по-тягло мене надвір.

Я біг сходами, ніби поспішав повідомити про грабіжників чи пожежу. Лише внизу, коли обличчя залоскотав струмінь доволі холодного повітря, спинився. Цієї ж миті десь мовби збоку з'явилося інше непереборне бажання — зустріти когось, будь-кого, аби побачити знайоме обличчя, аби перекинутися хоч кількома словами про що завгодно, навіть про те, з яким результатом закінчився сьогоднішній футбольний матч, про який я забув, ледве відійшов на пристойну відстань від стадіону.

Наша вулиця, однак, була порожня. Лише віддалік цокали чиїсь тонкі підбори, бо стукіт був дрібним і різким, хоча його й пом'якшувала відстань. Я пішов на той цокіт. Ішов, доки не відчув, що він зникає. Тоді я пришвидшив ходу. Мої кроки заглушали цей дивний вабливий звук і, злякавшись, що я втрачу ще не збагнуту нитку зв'язку з чимось вкрай мені тепер необхідним, я побіг. Гупання підошов було таке голосне, ніби я буджу людей у ближніх будинках. Але вікна їх у переважній більшості не світилися і не засвічувалися, може, я на бігу погано роздивлявся, а може, й просто лише хтось подумки чортихнувся, коли в його дрімоту ввірвалось оце пізнє важке гупання.

Незабаром я наздогнав жінку. Либонь, почувши кроки, вона озирнулася. Раз, вдруге, потім і собі пішла швидше. Але спинився я лише, коли став поруч із нею. Спинилась і вона, злякано поглянула в мій бік. Цієї миті ми якраз були під ліхтарем, і я роздивився її обличчя. Воно було невродливе, якесь випнуте вперед, а переляк робив його майже потворним, принаймні мені так поввижалося на якусь мить, і я навіть мимоволі одвернувся. Але жінка вже пильно дивилася на мене, я відчував силу цього погляду, навіть одвівши свої очі. Притягнений цією силою, я зиркнув на неї знову, але враження не змінилося, тільки саме її обличчя наче пом'якшало.

— Що вам потрібно? — спитала вона на диво приємним, хоч і трохи зляканим голосом.

— Пробачте, — пробурмотів я, — пробачте. Я помилився.

Вона знизала плечима, ледь сіпнулися кутики великих, різко окреслених, вуст, та наступної секунди вже поцокотіла підборами модельних черевичків далі. Ще через кілька миттєвостей я збагнув, що ноги самі несуть мене за нею. Цього тільки мені не вистачало. Не маю ж я наміру залицятися до неї. Пройшовши за інерцією декілька метрів, я спинився. Ще якийсь час цокіт лунав, наче вперто кликав за собою, потім став слабшати, поки його зовсім не поглинув довгий п'ятиповерховий будинок на розі двох вулиць.

Постоявши трохи, я вийшов на сусідню вулицю. Вона теж була порожня, лише на протилежному боці віддалялася запізніла парочка. Десь близько долинав дзвінкий жіночий сміх, його змінював басовитий чоловічий голос, потім знову сміх покрив баса, вони наче змагалися між собою, поки нарешті не злилися в єдине ціле.

«Куди ж мені йти?» — подумав я.

Додому вертатися не хотілось, там справді неначе було залишено минуле, до якого я тепер відчував огиду, але йти, виходить, нікуди. Хіба що поїхати на вокзал та переночувати там?