Володимир Лис - Камінь посеред саду

— Навіщо ти ламаєш комедію?

— Комедію? — криво всміхається Магда.

— Тобі нетерпеливиться розповісти всю правду? Маєш бажання порадувати батьків?

— Ні, але…

— Що — але? Не подобається? «Прагнемо скандалу»? Бачив цей фільм?

— Ні.

— А я бачила. Дешевенька комедійка. Це по-перше. А по-друге..

Тут я збагнув, що хтось дивиться мені в спину. Я оглянувся, але нікого не побачив.

— По-друге, — промимрив я.

— По-друге, я справді вирішила повернутися.

— Н-навіщо?

Я вимовив це швидше механічно. І раптом, поглянувши на Магду, усвідомив — ні, вона не жартує. Надто колючі були її очі.

— Навіщо? А мені так хочеться.

— А мені?

— Будеш протестувати? Не приймеш? Приймеш, любенький. Ти не здатен на опір. І ти це знаєш.

Вона знущалася, вже не приховуючи знущання. Я уявив повернення, продовження нашої гри… Ні, гри не буде. Тоді що? Існування двох ворогів? Хай не ворогів, а просто байдужих одне одному людей?.. Заради чого? Хіба що заради Іринки. Про Іринку я не подумав. Я винен перед нею. І перед Магдою винен. Винен перед цілим світом, що народився. Перед батьками також, що вони вважають мене не тим, ким я с насправді.

Магда вже минала мене, коли спинилася, сказала:

— Віднині у нас буде все по-іншому. Я повернуся для твого ж блага. Може, ти справді станеш людиною.

Вона пішла. Я лишився сам безглуздо стовбичити посеред городу. Йти до хати не мав сил. Але куди йти? Ледве переставляючи ноги, важко піднімаючи черевики, до яких налипав мокрий глевкий ґрунт, я побрів городом.

— Коли я зрозумів, що йду в нікуди, то став згадувати. Ні, спершу подумав про потребу згадок.

«Мені треба згадувати, — так і подумав я. — Це мій порятунок».

Я постарався уявити себе малям на цьому полі, на цьому лужкові. І згадавши, побачив, що хтось біжить мені назустріч. То був малий я, розхристаний і схарапуджений, але той малий пробіг мимо з такою швидкістю, що я не встиг його спинити.

Я озирнувся. Плівка легкого напівтуману наче відштовхувала од мене селище.

«Якби можна було отак справді розминутися із собою», — подумалось мені.

Ось тут ми грали у футбол. Моя команда вигравала і програвала, я забивав і пропускав голи, був нападаючим і воротарем. Тепер треба було пришвидшити кроки, минаючи це місце. Бо уявити себе малим на цьому мокрому, брудному, із прибитою дощами торішньою висохлою і вигнилою травою, лугові було несила. Хоч би швидше справжня весна, зелена трава, чорт, біс, дідько, але щось змінилося. Але зараз, воднораз, нічого змінитися, звичайно, не могло. І минувши колишнє футбольне поле, я просто продовжував іти далі.

Спинився аж на околиці селища. Знову став накрапати дощ, я був геть забрьоханий — далося взнаки те, що йшов городами і лугом. До того ж вийшов роздягнутий, лише в піджаку, і холод став пронизувати наскрізь. Але я продовжував уперто йти далі і мстиво думав, що незабаром дощ зробить своє діло. Я проминув останні будинки нашого селища — добротні, цегляні. Людей ніде не було видно — порядні люди такої погоди не ходять, хіба що такі ідіоти, як я.

«Власне кажучи, — подумав я, — треба вертатися, але… А що „але“? Знову в моєї поразки будуть свідки… Як учора Віталик й Ірина…»

Я сів прямо на землю. Земля була холодною, але я подумав, що це навіть на краще. Хмари вгорі пливли так поволі й нестримно, несли у своїй свинцевій сірості щось таке невідворотно-погрозливе, що я не зміг довго на них дивитися. Учора я вирішив провідати Ірину Вона не з'явилася на роботу, під вечір мені стало чомусь трохи тривожно на душі, тому відразу після роботи й поїхав до неї. Двері відчинив… двері відчинив мені Віталик. Я миттю пригадав, що він по обіді кудись змився, але тоді не надав цьому значення.

— Ого, старий, ти робиш успіхи, — сказав тепер я якомога іронічніше і прослизнув мимо Віталика до кімнати.

Тут я побачив Ірину. Але Ірина не лежала в ліжку з перев'язаним горлом, як я уявив собі дорогою, а сиділа за столиком, на якому стояли у вазі гвоздики, біля них розкошували яблука і цукерки, а поруч височіла пляшка розпочатого «Шампанського». «Отакої, — подумав я. — Невже й Віталик сюди приходить?.. І який дешевий шарм».

Я підійшов до Ірини і приклав до лоба долоню. Вона підвела на мене очі, і я вловив у них мовчазне запитання, збентеження і переляк.

— Я гадав — ти захворіла, — сказав я і дістав із дипломата пачку печива та пакет апельсинового соку. Про квіти якось не подумав, та й до базару було далеко, і який в біса цієї пори базар?