Володимир Лис: Камінь посеред саду

Він підвівся мені назустріч, сяючий і, безумовно, радий моєму приходові. Вийшов з-за столу, щоб потиснути руку. Мені навіть стало соромно, що ось-ось маю обманути його сподівання. Але відступати пізно, я переборюю бажання зварганити щось несусвітне, що зовсім не стосується справи, з якою сюди прийшов, яка муляє із самого ранку, від сьогоднішнього майже безмовного нервового сніданку.

— Слухаю, Андрію Платоновичу, — тепло каже шеф. — Сідайте. Маєте якусь ідею?

Я довго вмощуюсь на стільці, той противно скрипить, ніби ось-ось має розвалитися піді мною. Кілька секунд слухаю, як нахабно голосно дзижчить муха десь під стелею. Краєчком ока вловлюю, як пожовтіла кленова гілка, що зазирає у вікно шефового кабінету. Так, надворі вересень, на порозі справжня осінь, у мене теж колись буде своя осінь, але я не певен, що матиму з чим її зустрічати. Взагалі, єдине, в чому я зараз певен, — це моя присутність в цьому кабінеті. А ось в її необхідності — навряд.

Крутиться у мене в голові химерна загадка: «Хто біжить швидше всіх, але не добігає до фінішу?» Відповідь: «Той, хто імітує біг на місці на тренажері».

«Але чому він до фінішу не добігає? — зненацька думаю я. — Він же злізе чи зійде з того тренажера, неодмінно зійде».

До того ж, загадка, продукт Вадикового гумору, надто сучасна, незугарна, така собі хохмочка. От, згадалося… Я такий бігун? Ні, ні. А чому? Не хочеться говорити? Піти до біса з цього захаращеного кабінету? Зробити всього дванадцять кроків коридором, ну, ще до дверей тут в кабінеті, і в нашому секторі.

Я раптом побачив такого бігуна, що біг на місці, але то був не я…

Кавунін дивиться вичікувально, навіть підбадьорливо, його довгі руки зовсім близько, посеред стола. На вказівному пальці правиці поруч зі шрамом невеличка чорнильна плямочка. Мені взагалі щастить сьогодні на плями, тільки їх і помічаю, а згадую всіляку чортівню.

Десь за вікном гудуть наші цехи. Гахкає водозабірник, скидаючи чергову порцію води. Мені раптом захотілося туди, на повітря, постояти хоч би коло башти водозабірника, подивитися на тугі водяні струмені та дивні миттєві веселки, які вони утворюють раз по разу, а не марудитися в цьому душному кабінеті, наповненому паперами та ідеями. Але господар кабінету чекає, і я мушу нарешті спромогтися на слово.

— Михайле Петровичу, — починаю важко, ніби віз старезний рушає. — Сьогодні п'ять років, як працюю у вас.

— Ювілей, отже, — добродушно посміхається шеф. — Тоді вітаю, колего.

— Дякую, — бурмочу, не знаючи, що говорити далі, — своїм тоном він геть збив мене з пантелику.

— Це все, що ви хотіли мені сказати? — виручає господар кабінету.

— Ні, — квапливо підвожу я очі. — Ви… ви обіцяли, що… — я затинаюся на хвилю, — що я одержу в будинку, який будував завод. Власне… — затинаюся знову, — власне, заради квартири я й перейшов до вас працювати.

— Он як? — вкрай здивовано мружить очі шеф. — Але я не пригадую жодної розмови про квартиру. Хіба ви розмовляли з директором…

— Так, саме з директором, — брешу я.

— То йдіть до нього.

— Я думав, я гадав, що ви…

— Чим же я можу вам допомогти? — каже шеф. — Квартир нашому конструкторському бюро не виділяють. І не виділять. Коштів купити ми не маємо. Хіба що беріть кредит. Беріть кредит і будуйтеся.

— То в мене нема ніякої надії? — підводжуся, і стілець знову противно скрипить.

— Чому нема? — встає шеф. — Працюйте. Може, колись завод знову почне будувати для своїх працівників. До речі, скажіть, хай зайде Комаров. Він потрібен мені… — шеф так і не договорює, навіщо потрібен Комаров, і я зачиняю двері.

Коли я повернувся до свого сектора, в очах колег угледів здивування. Невже вони щось таки прочитали на обличчі? Я поволі підійшов до Вадика, недбало кинув на стіл сигарети, пачку вафель, сів на своє місце.

— Комар, — намагаючись говорити якомога байдужіше, сказав я. — Тебе шефуньо, — вкладаю якомога більше іронії в це слово, — викликає.

— Ти що, був у нього? — витріщився на мене Комаров, навіть не пробуючи пригасити цікавість.

— У коридорі зустрів, — збрехав я.

Насвистуючи, Комаров подався до нашого начальника. Веселий чоловік. Ось у кого ніколи не бракує ідей, думок, пропозицій. І ще — впевненості. На всі випадки життя.

— Що з тобою, Андрійку? — зненацька спитала Олена, і погляд її великих сірих очей я перехопив на собі.

— А що зі мною? — знизав плечима, та все ж кругловиде Оленчине обличчя розпливлося на якусь мить у німому запитанні.