Ігнасіо Акунья - Загадка однієї неділі

— Як це? — вигукнув лейтенант. — Кого ви маєте на увазі, Аресе?

Рене також виглядав здивованим, хоч лише допитливо позирав на мене.

— Цієї деталі ви, звичайно, не знаєте. Та ось послухайте. — Сунувши руку до кишені, я витяг вирізку з газети, яку зберігав уже років десять. — Це відноситься до 1952 року, — пояснив я і заходився читати: — «Прикрий інцидент в одному селі. Гуана-хай, З грудня. (Телеграфом). Учора ввечері було збито машиною стареньку Каталіну Герру, відому під ім'ям Каїти, коли вона перетинала вулицю Есперанса, направляючись додому. Сеньйору Герру негайно доставили до місцевого пункту медичної допомоги, де вона за кілька хвилин померла. Людина, котра її збила, їхала в чорному «кадиллаку», номер якого лишився невідомий, проте якийсь Оскар Техера, продавець кіоска, що міститься на розі, заявив, що чоловік, міцної статури, зі світло-блакитними очима і рудуватим хвилястим волоссям, зодягнутий в елегантний чорний костюм, незадовго до нещасного випадку купував у нього сигарети, після чого сів у свій чорний «кадиллак», який стояв навпроти. На жаль, продавець не запам'ятав номера автомобіля. Поліція вже почала розшук винуватця пригоди. Ісідро Трельес, ваш кореспондент». Опис, — як ви, певно, помітили, — не що інше, як словесний портрет Макейри.

— Опис напрочуд точний, — підтвердив Рене. — Але я так і не втямлю, які мотиви мав Макейра, щоб убивати Каїту. Ця смерть здається мені цілком безглуздою.

— Не зовсім так, — заперечив я. — Він прагнув знищити людину, котра могла засвідчити його інтимний зв'язок із Сусанною. Він знав мою версію вбивства, знав, що рано чи пізно я вийду на волю, і коли не зможу довести, що він був Сусанниним коханцем, то він зможе почуватися досить упевнено. І він-таки почувався впевнено. Тільки ось…

Лейтенант підвівся. Я теж, але, побачивши, що Рене пошкрябує ліву щоку, немовби сумніваючись у чомусь, зрозумів, що кінець іще не настав.

— Між іншим, Аресе, — мовив він, — а що сталося з «Балериною»?

Я сумно всміхнувся.

— На моє прохання Алісія зберігає картину у себе. Вас вона цікавить?

— Цікавить.

— Тоді я вам надішлю її. Для мене це було б надто тяжким нагадуванням.

Я вже втратив надію, що піду звідти, а все ж не міг утриматись від одного запитання. Це було якесь нездоланне і жагуче бажання, яке я, проте, прагнув висловити якомога природніше. Коли заговорив, відчув легкий дрож.

— А як Гленда? — промимрив я. — Що відомо про неї?

Вони блискавично перезирнулися. Легка усмішка немовби зародилася в куточках рота у Рене.

— Вона живе серед нас, Аресе. Вийшла заміж і працює викладачкою.

Лейтенант весело поплескав мене по плечу.

— Щоби повністю задовольнити вашу цікавість, Аресе, скажу вам, що й сенатор, і, певна річ. Сото Падуа втекли до Сполучених Штатів; Рамераль, навпаки, виїхав до себе на батьківщину, ліквідувавши свої справи на Кубі.

Вони провели мене до дверей, проте лейтенант усе ще, здавалось, був не цілком задоволений; в нього на обличчі відбивався ніби якийсь сумнів, що гриз його серце.

— Ще не все — так?

Він зареготав.

— Ви чудовий фізіономіст, Аресе, — зауважив. — Так, є одна дрібниця. Ви нам і досі не пояснили, чому злочин зроблено саме в ту неділю?

— А! — з полегшенням зітхнув я. — Ось у чім справа: не втаю, вираз вашого обличчя налякав мене. Все дуже просто, коли загадку розв'язано. Згадайте — Національна лотерея розігрувалася саме по суботах. Субота, проте, була днем, коли не проводили банківських операцій. Тому Сусанна мусила тримати виграшний квиток у себе вдома. А виграш був винятково великий — півмільйона песо. У понеділок же вона, поза всяким сумнівом, поклала б цей квиток до банку. Збагнули?

— Гаразд, більше ми вас не затримуємо, Аресе, — мовив Рене. — На суд ми вас викличемо свого часу.

Коли я вийшов на вулицю, вже залягла ніч. Чудова зоряна ніч. Прохолодний вітер ударив мені в обличчя. Я відчував себе в полоні суму й гіркоти. Хотілося побігти до будинку Алісії, але як прийняла б вона мене після всього, що сталося? Якщо хтось 1 додавав мені сил у недолі, що спіткала мене, то це була вона, з ії майже щоденними відвідинами. Коли вийшов із в'язниці, вона благала мене забути про помсту. І чим я відплатив їй? Я пішов од неї. Ось уже сім місяців, як я не бачив її. Чи втомилася вона, нарешті, просити і надіятися? Цілком можливо, і я не докоряв би їй за це.

Пройшовши півкварталу, я завернув за ріг і побачив Алісію. Ошелешено озирався довкола себе й у кількох метрах од неї побачив Рене. Вона, від сильного хвилювання, заридала. Я ніжно витер їй очі хустинкою. Потім вона взяла мене попідруч, і ми разом пішли додому.