Олексій Волков - Амністія для Хакера

Майор давно вже вивідував про нього. Закінчив політех із відстрочкою від військової служби, потім спробував «відмазатися» від армії, але невдало. І ось, за збігом обставин, він тут — на якомусь напівофіційному положенні. Його цінують завдяки таланту, який важко заперечити. Один із найпотрібніших працівників управління, якщо брати не по чинах, а по суті. Такий собі комп’ютерний слуга «принеси-подай» самого начальника. Його протеже у цій справі. Існував лише один шлях зловити його у разі, якщо той дійсно веде якусь подвійну гру. Усі його походеньки у віртуальному світі стосуються конкретних речей і людей у реальному: знайти невідповідність, підловити його тут, зі свого боку, якщо вже там нема кому. І це знову-таки лише у випадку, якщо підозри мають під собою ґрунт.

— До вас можна, патроне?

Таке неофіційне звертання міг дозволити собі Віктор Можейко. Його голова і з’явилася у прочинених дверях. Трохи ніби сором’язлива посмішка, а також силует Сердюка позаду говорили про те, що йтиметься не про справи.

— Та заходьте, заходьте вже обидва! — запросив Кобища. — А от чого ви досі товчетеся тут? У вас що, жінок немає?

— А ви? — несміливо перепитав Сердюк.

— Я вже старий.

— Ну-у! — обидва вигукнули в один голос. — Усі комісари поліції з відомих стрічок якраз вашого віку.

— А подивіться, що поза роботою витворяють! — підтримав колегу Сердюк.

— Не знаю, — посміхнувся майор, — я таке не дивлюся.

— А даремно, патроне, — під’їжджав на кривій козі Можейко. — Взагалі наш брат коп мусить спілкуватися не тільки на роботі. Так зміцнюється колектив, покращується взаєморозуміння.

Можейко виразно штовхнув ліктем Сердюка.

— Так, я згоден, — пробурмотів той. — Івановичу, ми тут… Словом, ну, маємо до вас розмову, так би мовити, неофіційну…

— Так, запрошуємо вас десь так сісти… Та хіба ми часто збираємося?

Кобища зітхнув, глянув на годинник і промовив:

— Ну гаразд. К-копи…

Він вочевидь симпатизував цим хлопцям, які в свою чергу, Кобища це бачив, поважали його і були раді, що роблять одну з ним справу. Тому, напевно, не раз упродовж останніх тижнів відчував дискомфорт, оскільки змушений ставити їх в один ряд з усіма тими, кого знав менше.

У кафе було доволі затишно, і вони влаштувалися в одній з кабінок. Випили по чарці.

— То що… копи? — з вдаваною похмурістю запитав Кобища, оглядаючи їх.

— А чого ви підколюєте? — наче образився Можейко. — Як не назви — усі ми однакові, незалежно від того, в якій країні живемо і як називаємося. І одну справу робимо. Просто зараз ера повального запозичення термінології з Заходу.

— А слово «мент» мені однаково не подобається, — додав Сердюк, — хоч його вже і прийняли до широкого вжитку.

— Ну гаразд, — погодився майор. — То про що тут мало йтися?

— Розумієте… — Віктор збирався з думками, міркуючи, як почати.

— Кажи, як є, — знову втрутився Сердюк. — Не подобається нам Птеродактиль.

— Чому раптом?

— Є підозра, що він і є отим Хакером.

— Овва! Гарно… — промовив Кобища, чухаючи потилицю і мимоволі згадуючи свій сон та недавні припущення щодо нього. — І які ж підстави для такого геніального висновку?

— Це не висновок, а лише підозра, — виправив Можейко. — До того ж ви не дослухали. Ми аж ніяк не думаємо, що це він ходить і відстрілює отих усіх з «Беретти». Це робить хтось інший. Він — лише Хакер, а не кілер. Він робить свою роботу. А той, інший — свою. Цілком вірогідно, що Хакер — не одна людина, а свого роду об’єднання. Січете?

— Гм… Ну а все-таки — докази?

— Прямих доказів начебто, й нема, — продовжував Віктор. — Але дещо є. Одна жінка з родини відомого нам загиблого Ромазана має сина, який, виявляється, сильно «шарить» у комп’ютерній справі. Хлопець, кажуть, недавно закінчив політех. Після цього мав проблеми з військкоматом. Січете? Хотів «відмазатися» від війська через оформлення фальшивого опікунства. Ми це вже встановили. Після цього зник. Уже понад рік ніхто не знає, де він.

— Ну то й що? — не зрозумів Кобища.

— А те, що наш Птеродактиль також після політеху і також, наскільки ми втаємничені, намагався уникнути армії. І він зараз номінально служить у внутрішніх військах, у частині МВС. Це він неофіційно, як особливий талант, на наше управління працює. Усі це знають.

— Ну то й що?

Сердюк розтулив був рота, але Можейко зупинив його жестом і продовжив:

— А те, що він свого часу також намагався оформити фіктивне опікунство! Ми і це встановили — он, через Сердюкового колегу з військкомату.