Олексій Волков - Амністія для Хакера

«Якщо станеться щось непередбачене і я не повернуся — перечекай із тиждень. Ось конверт із грошима. Вигадай щось таке — зачіску, колір волосся, ще там що, — аби випадково не впізнали і їдь якнайдалі, до якнайбільшого міста. Квартиру купиш без проблем — на однокімнатну вистачить. Там не погориш. І живи тихенько, з документами зайвий раз не світися. Поступово придумаєш, чим займатися…»

Це були останні його настанови. Наталя дихала часто, ковтаючи сльози, і боялася на нього глянути. «Ну чого ти? — спитав Борис. — Я ж не кажу, що так буде. За пару днів повернуся. Просто завжди потрібно мати якийсь запасний варіант». Пригорнув її, поцілував у щоку, але вона не реагувала.

Повернувся Борис аж надвечір наступного дня. Почувши звук відмикання дверей, вона не скочила, тільки ледь помітно здригнулася та так і залишилась на стільці біля вікна. У надвечірньому присмерку й не помітила, коли він увійшов.

Борис підійшов і поклав на стіл поруч із нею шоколадне морозиво, а біля нього — велику плитку шоколаду.

— Це тобі.

Наталі цієї миті здалося, що він взагалі ледве тримається на ногах.

— Не треба було, — промовила вона. — Кожне звертання до когось — це ймовірність, що тебе впізнають. Не треба було купувати морозива.

Замість відповіді він витяг із внутрішньої кишені плаща новенький паспорт і також поклав на стіл.

— Це також тобі.

— Дякую…

Вона швидко взяла документ, розгорнула першу сторінку й тихо прочитала вголос:

— Нечай Наталія Миколаївна… Двадцять один, так і є… Сімейний стан… Нічого… — продовжувала вона, гортаючи сторінки. — А це що? Харків? Вулиця Сумська… що це за адреса?

— Там ти живеш, — відповів Борис, падаючи на стілець. — Це твоя квартира, як я й казав. — Він поклав біля неї ключі, потім конверт. — Ключі від неї… Це залишки грошей. Там ще чимало.

— І що мені, просто зараз брати це все і… А повечеряти на дорогу можна? Ну, хоча б чаю попити… — Її голос здригнувся.

— Навіщо ти так? — мляво промовив Борис. — Мені б вистачило одного «дякую».

— Гаразд, — промовила вона. — Велике спасибі, що не пошкодували для бідної нікчемної дівчинки вашого славетного прізвища… відстібнули, не знати для кого.

— Не грузи мене сьогодні, — сказав Борис, підводячись. — Я не в формі. Ще бовкну щось не те…

Він вийшов до іншої кімнати і зачинив за собою двері. Руки тремтіли, ноги підкошувалися. Порозстібавши все, що можна було, він скинув кобуру й ремінь, а пістолет поклав під подушку. Потім розкрив сумку і витяг невеличкий пакунок. Дістав звідти дві баночки з таблетками, вийняв кілька таких самих з кишені, склав усе докупи, відчинив кватирку і викинув у темряву. Потім із того ж пакунка вийняв одноразовий шприц та ампулу, наклав джгут на ліву руку і набрав рідину з ампули. Шприц у руці тремтів, але він якось проколов вену й зробив ін’єкцію. Його нудило й хитало. Шприц та ампула також полетіли через кватирку. Іншим разом він би не дозволив собі такого, але зараз просто не мав сили. Застібнув блискавку сумки, упав на ліжко й затих.

Тіло давно вже готове було відключитися, а думки пручались. Очевидно, для них це ще була не межа. Завтра доведеться зробити ще одне зусилля. Можливо — останнє. Що принесе зустріч із цим відчайдушним хлопцем?

Він, як і обіцяв, зателефонував учора. Борис тоді сидів просто на підлозі, притулившись спиною до стіни щойно придбаної для Наталі квартири. Маленька квартирка у досить затишному районі. Сидів, відпочиваючи перед поїздом, думаючи, що все-таки вдалося, що за кілька днів ця маленька, беззахисна жінка житиме тут. Чи довго згадуватиме його? Навряд чи. Та воно й на краще. Нехай живе спокійно та щасливо, тому що заслуговує на це. Саме вона подарувала йому шматочок щастя тоді, коли він на подібне аж ніяк не розраховував.

Тоді й подав сигнал мобільний.

— Слухаю.

— Привіт, це Анатолій.

— Радий тебе чути. Чим порадуєш?

— Я думав… Нам потрібно зустрітись. На жаль, інших варіантів немає.

— Як це… — не зрозумів Борис. — Це ти маєш їхати сюди чи я у Штати?

— Нікуди їхати не потрібно. Я тут.

— Нормально… — вколов його Борис. — Сьогодні приїхав?

— Я і не від’їжджав. Так… дезінформація.

— Ясно… А як мені знати на майбутнє, де дезінформація, а де ні?

— Ну, я щодо тебе такої можливості також позбавлений, — відпарирував Щорс.

— Але я тобі локшини не вішав.

— Ну гаразд, — здавалося, Щорс почувався ніяково, — зустрітися все-таки доведеться. Мені потрібні дискети.