Олексій Волков - Амністія для Хакера

— Фальшивий?!

— Саме так. Він від справжнього нічим не відрізняється, хіба що провести експертизу. А цього ніхто не робить, особливо якщо ти живеш тихо і не пхаєш носа, куди не слід.

— А де ви його візьмете? — не зрозуміла Наталя.

— Є люди, які такі речі організовують. І наші, й закордонні паспорти. Знаю їх ще по своїх закордонах. А де вони беруть — хто їх знає… Хтось заробляє і в такий спосіб.

— А якщо викриють?

— Хто викриє? — здивувався Борис. — Люди з такими паспортами через кордони регулярно їздять, митниці проходять — і нічого. А ти хіба до бібліотеки підеш записатися. Залишаєшся з житлом у новому місті та з новим прізвищем. Практично починаєш життя спочатку. Років за два забудеш і старе прізвище, й це місто.

— А ви… збираєтеся мене кидати? — після паузи запитала вона, не дивлячись на нього.

— Ну… якби ти все про мене знала, — скрушно мовив Борис, — то сама б мене покинула. Можливо, навіть пішла б просто зараз не знати куди. Так що не варто це так називати. То як мій план? На його виконання потрібно близько місяця. І починати слід чимскоріше. Я вже вирішив. Завтра замовляю паспорт. Усе це кидаю к бісовій матері, їдемо. Тобі залишилося тільки обрати місто.

— А що будете робити ви? — знову запитала вона. — Після того, як влаштуєте мене?

— Ну, це вже залиш, будь ласка, мені. До того ж спілкування зі мною — річ небезпечна.

— Не така вже й небезпечна…

— Слухай і не говори. Небезпечна. Завершити його якнайшвидше — у твоїх інтересах.

— І я… що, ніколи більше вас не побачу?

Після цих слів Наталя дозволила собі зиркнути на нього.

— Обіцяю тобі, — сказав Борис. — Стосовно цього можеш не сумніватися.

Вона повільно підвелася і пішла з кімнати.

— То я не почув відповіді! — крикнув Борис їй навздогін. — Ми починаємо виконання цього плану? Скажи хоч…

— Що мені казати? — якимось чужим голосом відповіла вона. — Ви ж усе вирішили за мене…

Двері зачинилися.

Дискети лежали розсипані на столі перед монітором, а він сидів, підперши рукою голову. У сусідній кімнаті працював телевізор. Наталя клацала дистанційкою, змінюючи канали. Це тривало цілий день. Він уявляв її у кріслі перед екраном, вкриту простирадлом, із сумом в очах. Як усе заплуталося! Їхні стосунки набули того небажаного відтінку, на який він аж ніяк не розраховував і якого віднедавна почав боятися. Хоча, напевно, тепер уже боятися пізно. Ніяк не бажаючи завести події в таке русло, він усе-таки це зробив. Відчув прихильність до жінки, яка сиділа зараз перед телевізором у сусідній кімнаті. Зробив те, що тепер страшенно заважатиме. Тому потрібно завершити все якнайшвидше. Якби знати, що тут без нього нічого не станеться, то поїхав би сам, уже завтра, у те місто, не знати ще яке. Купив би квартиру, можливо, навіть підготував оформлення фальшивого паспорта. Цей процес можна прискорити, адже гроші роблять усе. Чи одразу взяти її з собою?

У кімнаті скрикнули. Тихо, він ледве почув. І все. Більше ніякого руху, ніяких звуків, крім телевізора. А потім її голос:

— Ідіть сюди! Швидше! Ідіть сюди!

Борис заскочив до кімнати і першої миті не зрозумів, у чім справа. А потім…

Інша Наталя дивилася на нього з екрана. Трохи повніша і безтурботніша, ніж ця, що сиділа зараз у кріслі, підібгавши ноги. Монотонний голос без найменших емоцій повідомляв, що Наталія Косовська зникла за невідомих обставин такого-то числа, і всіх, кому відомо місце її знаходження, просив повідомити за вказаними телефонами, серед яких фігурував і традиційний 02. Потім повідомили, що вона може бути разом із невідомим, якого розшукують за підозрою в кількох убивствах, озброєним і небезпечним. А далі на екрані з’явилося щось таке… Як йому здалося, це був витвір п’яного художника-нездари. На Бориса дивилося неприємне обличчя з бородою, а поруч інше, чимось схоже на перше, але без бороди. Таку мазанину можна було створити лише з однією метою — образити його. «Невже в мене дійсно такі брови?» — подумалося мимоволі. А голос за кадром уже розповідав про схильність невідомого до всіляких комп’ютерних забав і попереджав фахівців відповідного профілю про можливу небезпеку. Борис автоматично присів на бильце крісла, в якому зіщулилася Наталя, і сперся рукою на спинку, намагаючись вловити кожне слово диктора.

Он як воно обернулося. Тепер здійснити задумане буде важче. Набагато важче.

Цієї ночі начальник кримінального відділу міського управління МВСУ Олексій Кобища не спав ні хвилини. Він лежав і думав, періодично виходячи на балкон палити. Останній раз запалив просто в кімнаті. Підозра, народившись миттєво, загрожувала докорінно змінити якщо не слідство, то принаймні його особисту тактику в цьому процесі. Здогад опанував його цілковито, хоч це й не був той випадок, коли слід голосно кричати: «Еврика!». Він не виглядав якимось прозрінням, а навпаки, породжував нові сумніви, тому й ходив майор від ліжка до балкона й назад, забувши, що попереду новий, такий само важкий робочий день ще й із головним болем після безсонної ночі.