Олексій Волков - Амністія для Хакера

Нічого путнього не виходило. Не утворювався логічний ланцюжок. Не було жодних ідей стосовно того, що цінного можуть містити в собі старанно скопійовані уривки з різних текстів. Спробувавши маніпулювати з їх назвами, він отримав повну нісенітницю. Маніпулювати з прізвищами авторів взагалі було важко, тим паче, те, що містила остання дискета, взагалі не мало автора.

Борис гостро усвідомлював нестачу компетентності, щоб вирішити проблему самотужки. А секрет існував. Інакше б ці дискети не являли собою смертельної небезпеки для того, хто ними володіє. Можливо, у файлах був схований якийсь шифр або щось на зразок цього? Та щоб зрозуміти це, на заваді стояли не його скромні «хакерські» здібності а, можливо, просто незнання чогось, якихось обставин. Це був глухий кут.

Найпершою та найбільш надокучливою думкою було все-таки підключити справжнього досвідченого спеціаліста, такого, наприклад, як Олег. А це означало, що треба вводити його в курс справ. Ідея здавалася надзвичайно ризикованою, але час примушував на щось наважитися. На щось більш радикальне. Тільки так можна переконатися, що дискети «промацані» повністю, наскільки це можливо. Як зважитись…

Від цих вагань та роздумів знову паморочилася голова, а в очах мерехтіло ще більше. В такі моменти особливо гостро відчувалося, що виконати програму-максимум, яка народилася так несподівано, йому не вдасться і що варто задовольнитися тим, що він тепер вважав програмою-мінімум. Але вона давно була виконана, і це означало…

Думку перервали. Двері його кімнати були прочинені, і він побачив у широкій щілині її обличчя. Сьогодні воно не було знервованим. Просто сумним. Тільки після цього почувся стукіт.

— Ви сидите за цим від самого ранку, — сказала Наталя. — Так може і «дах» поїхати…

— Якщо досі не поїхав, то мені, гадаю, це не загрожує.

Борис повернувся і запитливо глянув на неї. Дівчина вочевидь хотіла щось сказати. Вона стояла у давно забутій позі з руками перед собою і, видно, хвилювалася.

— Ну, кажи, — заохотив Борис. — Я уважно слухаю. Що там?

Наталя роздумувала, чи варто, аж нарешті наважилася.

— Нічого, — сказала вона. — Просто в мене сьогодні день народження.

Борис не любив цього свята. Упродовж останніх років щоразу, коли надходила власна дата, він байдуже зауважував для себе, що не має особливого бажання відкоркувати пляшку для своїх нечисленних приятелів, скориставшись таким приводом. Тепер же згадка про те, що таке свято існує, взагалі була б для нього неприємною.

— Вибач, я не знав. Поздоровляю тебе… — Він зітхнув і додав: — Завтра я виберусь до міста і щось тобі подарую. Обов’язково.

Текст на екрані змінився традиційною заставкою, і Борис автоматично клацнув кнопкою мишки, щоб повернути зображення. Коли екран не був порожній, йому краще думалося. Позаду рипнули двері. Пішла. Слава Богу…

Нічого, крім жахливої втоми, він не відчув. Очі були ніби чужі, вставлені в його голову. Навряд чи усвідомлення того, що Наталка незадоволена, могло справити на нього якесь враження. Байдуже глянувши на її двері, він пройшов до ванної і довго вмивався. Потім розтер рушником обличчя і тільки тоді відчув страшенну кволість і тремтіння в руках та ногах. Він їв близько одинадцятої ранку, а зараз була вже десята вечора.

І раптом у голові сяйнуло. Ідея виглядала геніально. Йому навіть подих перехопило. Що як… Олег порівнював комп’ютер із книжкою, бібліотекою, документацією, але на більш сучасному рівні, не на папері. Ця аналогія і підказала ідею. Що як цього разу він поцілив у саме яблучко? Від писаного на папері завжди залишаються сліди. Натискання ручки, олівця. Навіть якщо потім стерти, однаково ці сліди залишаться. Просто не кожен зможе їх прочитати. Сліпий дід не зможе, це точно. Уважна людина з гострим зором має більше шансів. А яка-небудь графологічна експертиза обов’язково докопається, що було написано раніше на аркуші, де згодом з’явився новий текст.

Що як і тут той самий принцип? Що як на магнітних дисках також залишаються сліди від давно стертої інформації, а уривки з книжок нанесені на них лише для окозамилювання? Йому стало спекотно. Це була гарна ідея, але підтвердити чи спростувати свої підозри Борис не мав жодного шансу. Чи зміг би Олег? Але для цього знову ж таки потрібно його хоча б у щось втаємничити. Як бути?

Борис увімкнув світло на кухні й відчинив дверцята шафи. І… широко розплющив очі. Напевно, якби він раптом винайшов якесь комп’ютерне диво, то здивувався б не більше, ніж зараз. На нижній поличці стояла тарілка з бутербродами. Кожен із них являв собою мало не витвір мистецтва, як на глянцевій ілюстрації з кулінарної енциклопедії. Треба купу часу і неабияке бажання, щоб таке зробити. Поруч була тарілка з салатом, також прикрашеним зеленню та овочами. На верхній поличці стояв маленький торт, очевидно, домашній. Верх його був залитий шоколадною глазур’ю, яка місцями застигла, стікаючи по боках, а на ній, мабуть, навмисне асиметрично було викладено квітку невідомо з чого.