Олексій Волков - Амністія для Хакера

— Стоп! — майор наче щось згадав. — А як же ти за мною стежив? Ми ж на машині з похорону поїхали!

— А в мене в-велосипед… Г-гоночний…

Майор помовчав, розмірковуючи, а потім, наче схаменувшись, запитав:

— Сподіваюся, приз отримав не ти?

— Нє…

— От і добре… — Кобища нервово заходив по кабінету, думаючи про своє.

— А хто ж отримав приз?

— Вітька Черкес.

— Черкес — це кликуха?

— Иги…

— Так… Пацана я забираю. — Кобища був увесь червоний, очі його бігали, руки відтягували кишені штанів.

— Ох-ох-ох… Він забирає… Він забирає пацана, через пару годин забере ще й кілера, а нам що? — Татарчук зробив ображений вираз обличчя. — Нам що лишиться?

— Пляшка горілки, — відрізав Кобища. — І моє чесне слово прийти її випити, якщо… Владиславе! Припиняй рюмсати. За мною!

За десять хвилин кримінальний відділ було поставлено на вуха. Складалося враження, що навколо все літає, хоча всі якраз навпаки, сиділи за столом, навколо якого літав той, хто був тут найголовнішим.

— Значить так — Кобища карбував кожне слово. — Я, Можейко і Сердюк беремо групу і їдемо з оцим отроком брати його друга Вітьку Черкеса, в миру Черкашина. Разом із ним їдемо за вказаною ним адресою, де мешкає поки що невідома нам людина, за яку останній отримав від худого чоловіка у плащі на вольво приз розміром п’ятдесят гривень. Далі діятимемо за обставинами. Величко тим часом збирає решту хлопців — мийників машин і намагається встановити номер машини. У разі успіху встановлює через ДАІ її власника і зв’язується з нами. Ніякої самодіяльності! Гляди мені… У разі неможливості встановити через хлопців номер машини Величко встановлює, за ким іще велося стеження. А відвідувати їх будемо разом, маючи під боком групу захоплення. Усім зрозуміло? Ще раз питаю, хто чого не зрозумів? Запитання?

Тиша.

— Вперед.

Вітька Черкес виявився маленьким чорнявим і доволі симпатичним хлопцем. Побачивши свого друга та «колегу» в такій компанії, він буквально втратив мову. Коли Кобища в двох словах спробував пояснити мету їхнього візиту, втратили мову батьки. Минула, напевно, ціла година, поки з малого вдалося нарешті витягти, що стежив він за невисокою молодою жінкою у джинсах та світлій куртці, не те щоб вродливою, але симпатичною, яка привела його у район Старого мосту. Насилу завантаживши юного шпигуна разом із батьками в мікроавтобус, уся команда рушила в напрямку центру міста.

Відтепер Кобища був практично впевнений, що вони мають справу з дилетантом. Зухвалим, але дилетантом і, швидше за все, одинаком. Було очевидно, що із загибеллю Ромазана інтерес убивці чи вбивць до його квартири та особи не зник. Навпаки, він збільшився. Можливо, той, хто натис на спусковий гачок «Беретти», згодом жалкував про поквапливість такого вчинку. Ця поквапливість коштувала купи зайвої роботи, яка, судячи з усього, й досі не мала успіху. Тільки дилетант міг діяти так нестандартно, поспішно й невиважено. Тільки одинак, позбавлений сторонньої допомоги, міг назбирати дітей і використати їх для такої мети, засвітившись з усіх боків. Він дав приз тому, хто знайшов потрібну йому людину. Більше того, він прийшов після всього на зустріч із цими підлітками, незважаючи на небезпеку викриття та арешту. А що коли це зроблено навмисно? Коли цей приз навмисне відданий не тому хлопцеві саме з метою заплутати його можливих переслідувачів?

Ну, тоді це віртуозний… дилетант. Від цього переконання Кобища не міг відмовитися.

— Тут! — вказав пальцем на арку Вітька Черкес, який уже повірив, що в нього не відберуть дорогий, зароблений власною працею приз.

Малий був упевнений. Він знав також і поверх — третій. Знав і двері квартири — з майданчика праворуч. Йому не страшно було йти за невеличкою симпатичною дівчиною, тому і простежив її до самих дверей, за якими вона зникла.

Нічим не примітний мікроавтобус поїхав далі, висадивши біля будинку трьох нічим не примітних людей, які неквапно увійшли в двері під’їзду. А от далі…

Далі нечисленні перехожі були шоковані небуденною картиною: до будинку над’їхала крита вантажівка, з якої повискакували люди у камуфляжі та бронежилетах, з чорними масками на обличчях, озброєні автоматами. Не встигли перехожі позакривати роти, як більшість із них зникла у під’їзді будинку. Двоє залишилися на дверях.

На майданчику було тихо. Здавалося, ніхто навіть не дихає. Сердюк, приставивши вухо до дверей, прислухався, потім повернувся до інших і заперечно похитав головою, мовляв, тиша. Кобища кивнув. Рука Сердюка потяглася була до кнопки дзвінка, але потім він легенько торкнув ручку дверей, перевіряючи про всяк випадок. Тихо рипнувши, двері відчинилися.