Олексій Волков - Амністія для Хакера

Кобища лише мовчки проковтнув — цей Хакер ніби вмів читати його думки.

— А ви, отже, взяли на себе функцію навести лад, відновити справедливість?

— О, ні, — заперечив його співрозмовник. — Найбільше не хотілося б, щоб ви мене вважали якимось маніяком. Це не відповідає дійсності. Я нормальна, твереза людина і лише зробив те, що було потрібно особисто мені. Хоча, на весь цей безлад, звісно, не завадило б когось такого, хто трохи пострахав би та понищив усяку погань. Але це ідеалізм. Не будемо про таке. Я телефоную не для цього.

— Для чого ж?

— Як вам сказати… Свого роду — попрощатися. Маслозавод був останньою нашою з вами сутичкою на відстані. Наші з вами стосунки закінчуються. Адже ви мене так і не зловили, а я припиняю свою діяльність.

— Чого так? Набридло?

— Та ні. Просто вже зробив усе, що міг. І навіть — що хотів.

— Он як? — здивувався майор. — І про що ж все-таки йдеться?

— Довго розповідати, — відповіли з трубки. — Ви завтра зранку продивіться електронну пошту з тої, що приходить на ваше управління, там усе знайдете. Кореспонденція названа моїм ім’ям. Гадаю, вам буде цікаво. Взагалі, знаєте, ми з вами особисто не знайомі — лише двічі спілкувалися по телефону… Ну і, звісно, я постійно чув спиною ваше дихання. Від того моменту, коли увігнав кулю в Ромазана, і до вчорашніх подій. Стосунків ніби й не багато, але ви в мене суто інтуїтивно викликаєте повагу. Отой ваш пацюк з мішками під очима, якого показують по телевізору, — ні. А от ви… Змагатися з вами було приємно.

— Дякую, — відповів Кобища. — Я також не маю нічого особисто проти вас. До того ж схильний вам вірити стосовно деяких ваших заяв, маючи на це певні підстави. Тим більше не хотілося б, щоб ваша історія скінчилася зовсім погано. Ви, очевидно, далеко не найгірший з людей, котрим довелося знехтувати законом. Припустимо, я це розумію, але проти вас ціла система, і для неї ви — кримінальний елемент. І з вами вчинять… Ви самі знаєте. Тому ще раз прошу вас: давайте знайдемо спільну мову. В будь-якому протистоянні можливі компроміси. У мене великий досвід. Повірте, ви ще схочете цього, але буде пізно.

— Ні, — перебили на тому кінці. — На цю тему говорити не будемо. Нічого не дасть. Я взагалі не є кримінальним елементом, тут ви помиля…

— Це ви так думаєте, — перебив майор, — а закон трактує інакше.

— Мав я його… не хочу казати де. Ваш закон — повне жалюгіддя, пародія. Він крутиться лише у той бік, де більше бабла. Усі це знають, і ви також, тому не треба. До того ж завтра зранку у вас з’явиться краща точка, куди його прикласти, отой ваш закон. Можете спробувати. А я казав, що все припиняю. Вважайте, що мене вже немає.

— Ви надто самовпевнений, — промовив Кобища. — Я б не став так безапеляційно заявляти — «не впіймали». Ще не вечір. Слідство триває, і я відчуваю, що ми з вами ще побачимося.

— Гм… А знаєте, ми з вами дійсно ще побачимося, — наче відкриваючи для себе якусь істину, відповів співрозмовник. — Ваша правда, я й не подумав… Але зловити й побачитися — різні речі. І побачимося ми дуже скоро. От тільки задоволення від цієї зустрічі ви, боюся, не матимете. По-перше, після того, що ви дізнаєтеся завтра, інтерес ваш до моєї скромної персони суттєво зменшиться, а по-друге…

— Що по-друге?

— Самі побачите. Успіхів вам. І… більш вигідних клієнтів, ніж я.

У трубці запікало. Кобища відклав телефон і ліг. Він лежав довго, поклавши руку на очі, хоч у кімнаті стояла темрява. Хакера знову не взяв ніхто. Так виходило. Опергрупа даремно прогулялася у супроводі спецназу на вісімдесят кеме. «Треті» так само даремно постріляли охорону маслозаводу й зчинили гармидер у бухгалтерії. А він зробив свою справу, суть якої зрозуміти поки що важко, і знову залишився неушкодженим.

Кобища різко підвівся і, схопивши телефон, набрав номер відділку.

— Алло! Гулей?

— Я, Олексію Івановичу!

— Дзвінок відслідкували?

— У місті. Нововасилівський район. Мобільний. Далі вимкнувся повністю.

— Значить так. Карповича негайно у відділ! У комп’ютерну.

— Та він щойно пішов! Ну, якихось півгодини…

— Терміново назад! Хай дивиться електронну пошту. Має надійти важливе повідомлення. Далі — Сердюка, Можейка і Величка тягни також. Група захвату щоб у повній готовності була. Попередь. Зрозумів?

— Зрозумів…

— По мене чергову машину. Негайно!

— Даю! — була відповідь.

Дружина стурбовано дивилася, як він взуває черевики, дістаючи з аптечки анальгін.

Борис відклав мобільний і заплющив очі. Йому хотілося зробити це. Оцей останній дзвінок. Він собі не відмовив. Вийшло дещо патетично. Ну і нехай. У повсякденному житті завжди не вистачає романтики. Навіть стосунки його з жінкою, яка сиділа зараз в сусідній кімнаті і кращої за яку зустрічати не доводилося, значною мірою були її позбавлені. Що вже казати про інше?