Олексій Волков - Амністія для Хакера

Це сталося якось саме собою. Не на публіку, адже ніякої публіки не було. Ноги розігнулися самі, відсунувши стілець, на якому сидів, а рука сама злетіла догори.

— Й-й-йес-с!!!

Напевно, так робили всі хакери, досягаючи успіху. Принаймні цієї миті Борисові так здавалося. Бліде обличчя його пашіло, очі сяяли.

— Й-йес-с!

Монітор перестав кидатися написами, і на ньому застиг останній:

Вхід до системи невидимки завершено. Комп'ютерна мережа, до якої інстальовано вірус, вимкнута користувачем з метою захисту від зламу. У зв'язку з цим створено матрицю мережі «Трансєвроінвест», яка існує автономно від основної на повному забезпеченні невидимки. Проведено повне тестування системи. Захист від зовнішніх впливів абсолютний.

Наталя стояла у дверях, розбуджена цими вигуками, і злякано дивилася, на нього. Борис хитався на ногах, проте у погляді, позі, відчувалася якась божевільна ейфорія.

— Все, — сказав він. — Справу зроблено.

Вона не відповіла нічого. Лише коротко глянула на нього і зачинила за собою двері. Опускаючись на стілець, Борис натис ПРИПИНИТИ. Робота припинялася. До тієї миті, коли вони вирішать, як вірно вчинити з тим, що мали. Миттєво вийшовши з програми, Борис вимкнув комп’ютер. У цьому захопленні він і так зробив це на кілька секунд пізніше. А можливо, й хвилин. Він не очікував, що за спиною з’явиться Наталя. І це затримало його. Потрібно було тихіше кричати. Нічого. Вони там однаково нічого не встигнуть.

Він вимкнув мобільний телефон. Вимкнув повністю, перервавши його живлення й загасивши табло. Усе. Зажеріться. Тепер шляхів до нього не існує. А в комп’ютері, який зараз спить, чаїться таке, що робить його без перебільшення таким собі центром території розміром з Україну разом із Бельгією, а може, й більшої. Борис не знав, як назвав це диво покійний Олег Маліцький, перед тим як продати йому, тому й не міг оцінити, що той наче у воду дивився, хоч і був далекий від передбачення, що ця машина дійсно може стати чиїмось Армагеддоном.

Хвилини тяглися довго, і ось нарешті телефон у комп’ютерній задзвонив. Капітан Віктор Можейко, зірвавши трубку, без зайвих слів почав водити ручкою, з-під якої на папері народжувався доволі довгий номер із одинадцяти цифр. Воно й не дивно, адже вихід Хакера в інтернет здійснювався через мобільний телефон.

Кобища прочитав номер уголос і простяг трубку Міщунові. Це знову був той самий номер. Той, із якого телефонував невідомий, що назвався Хакером, і про це навіть тепер знав лише майор. Той самий, що фігурував у більш ніж дивному оголошенні в інтернеті. От тепер закрутиться… І Кобища відчув, що не встигає. А Міщун уже набирав номер на своєму мобільному. До операції готувалися і, знаючи, про що йтиметься, направили відповідних людей до обласного вузла телефонної мережі та на ретранслятор мобільного зв’язку. Начальники цих установ були попереджені працівниками СБУ, їм пред’явили відповідні санкції, і тепер не існувало ніяких перепон для миттєвого визначення їхніх абонентів.

Усі завмерли, коли підполковник коротко перемовлявся з колегами, що чергували там.

— Так, — нарешті сказав він, — абонент, якому належить номер, знаходиться орієнтовно в Нововасилівському мікрорайоні — зв’язувався через Нововасилівський ретранслятор. Телефон щойно вимкнув. Так що застосовувати ще якісь пошукові методи не вдасться. Зараз дадуть його дзвінки…

«Зараз дадуть… І один із них той, що він, Кобища, свого часу приховав…»

— Так… Останній вихідний дзвінок… Ось який номер… Зараз встановлять абонента.

— Не треба, — сказав Кобища, — це наш черговий. Внизу.

— Не слабо, — прокоментував Міщун. — Бігом униз — роздруківку дзвінків за… — Він назвав число.

Що ж, далі буде видно, як поводитися. А поки що майор лише кинув Міщунові:

— А вхідні?

— Так, вхідні дзвінки… Зараз… — Той продовжував тримати трубку біля вуха. Останній, прийнятий учора, номер міської телефонної мережі. Встановлюють абонента. Зараз…

Це сталося швидко.

— Білоденичі, маслозавод, — сказав есбеушник. І додав: — Бухгалтерія.

— У бухгалтерії такого підприємства, навіть якщо заводик невеличкий, повинно бути зо три-чотири комп’ютери та електронна скринька, тобто вихід на інтернет, — промовив Ігор, відірвавшись від монітора.

Тиша запала на кілька секунд.

— Ми туди, — смикнувся Кобища. — Вітю, спецназ, опергрупа — бігом, усі на виїзд.