Рей Бредбері - Смерть — діло самотнє

— Ні, і знаєте, чому ні? З двох причин. По-перше, я не Самотня душа. Я не зазнав поразки. Я не зневірився. Я твердо вирішив досягти свого. Передусім, я здобуду собі щастя. Одружуся й матиму добру жінку та дітей. Напишу з біса гарні книжки, і всі мене любитимуть. Як бачите, я не вписуюсь у вашу схему. Ви не можете вбити мене, клятий нікчемний йолопе, бо в мене все гаразд. Ви зрозуміли? Я житиму вічно. По-друге, ви й пальцем до мене не доторкнетесь. Ви ще ні до кого не доторкались. А якщо зробите це, то зіпсуєте собі все діло. Досі ви тільки залякували людей до смерті. Але тепер, якщо ви захочете перешкодити мені піти до поліції, то вам, жалюгідний виродку, доведеться вчинити справжнє вбивство, бо я оце зараз же туди йду!

Я рішуче попростував уперед, і він потюпав за мною.

Він дріботів позаду геть розгублений. Мало не хапав мене за лікті, щоб привернути до себе увагу.

— Так, так, ваша правда. А знаєте, я ледве не вбив вас, ще два роки тому. Побачив вас і пішов назирці. Але потім ви почали друкувати оповідання в журналах, тоді познайомилися з тією дівчиною, і я вирішив просто ходити за вами й збирати людей, атож, так воно й було. А по-справжньому все почалося з отієї грозової ночі в трамваї, що їхав до Венеції, я був тоді п'яний, і отой старий у лев'ячій клітці, і…

О боже, все так, подумав я. Ніч, надворі дощ, а позад мене невидимий Шренк промовляє слова, що назавжди закарбувались у моїй пам'яті.

— Тієї ночі в трамваї ви були так близько від мене, — провадив Шренк. — Я міг би простягти руку й торкнутися вас. Та я цього не зробив. Я втік. Ішов дощ, і коли б ви тільки обернулись… але ви не обернулись… ви б побачили мене, впізнали… але ви не обернулись, і…

Поміст лишився вже далеко позаду, ми швидко пройшли темною вулицею понад каналом і саме переходили місток. Бульвар був сонний, безлюдний — ні машин, ні вогнів. Я сягнисто простував попереду.

На середині містка через канал, там, де були лев'ячі клітки, Шренк раптом зупинився і вхопивсь за поруччя.

— Ну як ви не розумієте, допоможіть мені! — простогнав він. — Так, я хотів убити вас, справді хотів. Але це було б однаково що вбити надію, а вона потрібна в цьому світі, навіть таким людям, як я, хіба ні?

Я обернувся й поглянув на нього.

— Після сьогоднішнього вечора — ні.

— Але чому? Чому? — задихано спитав він, дивлячись на холодну масну воду.

— Тому що ви остаточно й безповоротно божевільний, — відказав я.

— Тепер я таки уб'ю вас!

— Ні, — сказав я з безмежним жалем. — Тепер лишилась тільки одна людина, яку треба вбити. Остання Самотня душа. Останній невдаха. Останній спустошений. Ви.

— Я? — зойкнув той малий чоловічок.

— Ви.

— Я? — зарепетував він. — Та будь ти проклятий, проклятий, проклятий!

Він крутнувся на місці. Вчепивсь у поруччя. І перескочив через нього.

Його тіло шугнуло вниз, у темряву.

Він поринув у воду — таку саму брудну й липку, як його одяг, таку саму чорну й жахливу, як його душа, — і зник з очей.

— Шренк! — закричав я.

Він не випливав.

«Верніться!» — хотів крикнути я.

Та раптом злякався, що він справді повернеться.

— Шренк… — шепотів я. — Шренк… — Потім перехилився через поруччя містка, вдивляючись у зеленкувате шумовиння й пузирчасту припливну хвилю. — Я ж знаю, ви там.

То не міг бути кінець. Усе сталося надто просто. Шренк зачаївся десь у пітьмі, може, під містком, припавши до землі, мов величезна темна жаба, позеленілий на лиці, і, ледь чутно дихаючи, вичікував. Я прислухався. Ніде ані капне. Ані хлюпне. Ані шелесне.

— Шренк… — прошепотів я.

«Шренк…» — озвалося луною між палями містка.

Неначе на мій поклик, десь далеко на узбережжі підвели голови велетенські нафтові чудиська, потім знов опустили в лад довгому похоронному рокотанню хвилі на піску.

«Не чекай, — учувся мені Шренків шепіт. — Тут унизу так хороше. Нарешті спокій. Мабуть, я тут і залишусь».

«Брешеш, — подумав я. — Ти вискочиш звідти, коли я найменше цього чекатиму».

Місток рипнув. Я рвучко обернувся.

Ніде нічого. Тільки туман над безлюдним бульваром.

Біжи, подумав я. Біжи до телефону. Дзвони Крамлі. Чому його досі немає? Біжи… Та ні. Якщо я побіжу звідси, Шренк може вискочити й утекти. Доведеться чекати.

Вдалині, за дві милі від мене, прогуркотів великий червоний трамвай, сигналячи й ревучи, мов оте жаске чудисько з мого сну, так наче гнав, щоб забрати в мене літа, життя, майбутнє й завезти до чорної смоляної ями в кінці колії.

Я знайшов камінця й кинув у воду.