Ебергард Паніц - Фосфорна квітка

— Я ні перед чим не зупинюся, — шаленів старий антиквар, пирскаючи, сякаючись і витираючи носовою хусточкою обличчя. Він ревнув на Цахаріаса Вундервальда: — Малюйте, гноме Цахаріасе, й далі в такому ж дусі, але тримайте свій дім у чистоті, а діловодством дозвольте зайнятися мені. Про політику я нічого не хочу знати, це справа вашого сина, він ще наламає там дров. Чи варто весь час плювати через мури Бланка лише тому, що там гримкотять ланцюги?

Едвардс підійшов до топки й погрів руки. Пауль намагавсь умовити батька не йти на жодні компроміси, адже на карту поставлено життя. Не може бути й мови про відступ, на міцний сук — гостра сокира! Справи, які творяться по той бік, не такі-то й безневинні.

На сходах почулися кроки. Доктор Кендлер, не кваплячись, проказав:

— Дуже заплутана справа. Її необхідно з'ясувати. Безперечно, між цими фактами й наслідками слідства є певний взаємозв'язок. Хто ставить на карту людське життя, той не мучиться докорами сумління. Тут, очевидно, зіткнулися найрізноманітніші інтереси.

А Маргрет мовчала. Едвардс розкрив її сумочку й оглянув уміст, хоча хтось уже спускався сходами, можливо, щоб узяти тут шампанського. Передбачалося примирення, компроміс чи навіть угода. Він, Едвардс, лишився осторонь цієї справи, був непричетним до неї, його навіть не взяли до уваги. У сумочці лежав зіжмаканий лист, адресований якомусь адвокатові Міхаелю Тіму, — заява про розлучення: незборима антипатія, протилежні погляди на Бога й на світ. Який Бог, який світ? І що може бути незборимим між двома людьми, які кохають одне одного?

Коли Едвардс виліз із підвалу й потрапив на вулицю, від будинку від'їхало таксі. В ньому сиділи Пауль Вундервальд і Кендлер. Едвардсові здалось, ніби він побачив там і Маргрет. А може, то її образ вималювався в його уяві, бо він би не витримав, якби вона лишилася там, нагорі, в Цахаріаса. Едвардс хотів був уже повернутися й ще раз увійти в будинок, але тут надійшов трамвай, що їхав у східному напрямку й міг би відвезти його до самої домівки.

Едвардс в останню секунду вскочив у трамвай, цього разу ніяка школярка шибок не витирала. А мороз понамальовував на вікнах повно квітів, майже таких чудернацьких, як і фосфорні квіти Вундервальда. Це була не поїздка, а справжнє шаленство, від якого до краю напружувалися нерви. Такого Едвардс іще зроду не знав. Люди заходили й виходили, мовчки втуплювалися в нього, ніби він був одним з тих чудовиськ, про які писалося в газетах: анархія і терор, газ і смерть.

Йому видалося, що крізь замерзлі шибки він побачив біля трамвая Ашфільдів «порше», але напевно помилився. Ні, переслідування він не боявся, так далеко ця справа ще не зайшла. Проте, елегантно плигнувши на ходу, він ушився від жінки в трамваї, яка явно не зводила з нього очей і підходила щораз ближче. Він постояв на посипаній жужелицею ковзанці й, ледве тримаючись на ногах, потягся далі, поки побачив попереду сірий висотний будинок. Це мовби додало йому сили.

Ліфт працював справно, за три роки він псувався лише два рази. Тепер це не нагадувало ні вознесіння на небо, ні падіння в пекло. Беззвучний механізм працював чітко, ніби підкоряючись диявольській формулі заклинання, й завіз його туди, де йому по суті вже кілька годин, а може, й півтора дні більш не було чого робити. Котра ж година? Він міцно, ніби чарівну паличку, обхопив пальцями ключ, двері розчахнулись, у кімнаті грало радіо.

Маргрет сиділа в кріслі й тримала в руці газету.

— Нарешті й ти прийшов, — усміхнулася вона й кивнула йому головою, ніби нічого не сталося. Тільки-но він підійшов до неї, Маргрет підвелася й ласково, як це вміла робити лише вона, ніжно пригорнулася.

— Доктор Кендлер привіз мене сюди, це було так люб'язно з його боку. На її вустах вималювалась усмішка, Маргрет глянула на нього, і в цьому її погляді не відчувалось анінайменшого докору. Ні слова про те, що вона побувала на порозі смерті, анінайменшої ознаки неспокою в її рухах, від неї скорше віяло безтурботною радістю. В його руках вона побачила свою сумочку й полегшено зітхнула, ніби в житті не було нічого важливішого:

— За нею я ж іще раз ходила до Вундервальда ввечері, вже після тебе. Інакше я давно була б удома.

— Авжеж, — відповів він на цю безглузду балаканину, якою пригощав його й Вундервальд, намагаючись ухилитися від справжньої розмови. Він дав їй сумочку, в якій лежав лист до адвоката Міхаеля Тіма, зіжмаканий разом з обгортковим папером від тієї горезвісної пляшки червоного вина.