Ебергард Паніц - Фосфорна квітка

— На Іск'ї було б не так-то й кепсько, — сказав він, коли вона затягла його в постіль. — Тут холодно. Ти не відчуваєш?

— Уяви собі, що ми на Іск'ї, уяви собі щось, — шептала вона йому, коли він, міцно заплющивши очі, байдуже лежав біля неї й навіть не відповідав на поцілунки. Вона обняла його обома руками, притислася колінами до його колін, але почала теж мерзнути й розчаровано спитала: — Невже ти й справді не можеш собі нічого уявити? Невже у тебе немає фантазії? Чи я тобі не подобаюсь?

Вона підвелася поряд у постелі, обхопила руками свої груди й зашептала до нього:

— Та глянь же на мене! Не думай, будь ласка, більше ні про що. Йди до мене!

Він похитав головою і відвернувся, на часточку секунди йому видалось, ніби він чує голос Маргрет, бачить її обличчя в мерехтінні фосфорних іскор, майже як на тій Вундервальдовій картині.

— Я п'яний, — сказав він і сахався від найменшого шуму й будь-якого зблиску світла, що проникав з вікна. — Я краще піду додому.

Ріта знову міцно пригорнулася до нього.

— Може, загасити світло й опустити штори? — запитала вона. — Скажи, що мені ще зробити? Як ти хочеш? Я зроблю все що забажаєш.

Едвардс лежав нерухомо, й Ріта відштовхнула його від себе. Десь у квартирі задзвонило, і йому здалося, ніби він знову сидить у барі «Дзвіночок». Хотів був уже потягтися до телефону, що стояв зовсім поряд, однак аж заціпенів, згадавши про хрипкий голос.

— Ні, не треба! — гукнув він до Ріти, яка вже зіскочила з ліжка й почала збирати розкиданий одяг, а десь там подзвонили знову, цього разу дуже настирливо.

— Так може дзвонити лише мій старий, — відповіла Ріта і, натягуючи на себе спідницю й блузку, поспішила відчинити двері.

Квапливо вдягаючись, Едвардс чув, як там хтось варнякав, нібито зараз була не ніч, а білий Божий день.

— Ми майже домовилися поїхати на Іск'ю, — сказала Ріта, заходячи зі своїм батьком до кімнати. — Бо тут погода й справді бридка.

Вона сіла на ліжко біля Едвардса.

«Старий», якому не виповнилося ще й п'ятдесяти років, зупинився біля порога й запалив сигарету.

— Я тут випадково проходив, дивлюсь — вікна світяться, — сказав «старий», порушуючи прикру мовчанку. Потім зізнався, що то він подав ідею про подорож. — Зміна місцевості не обов'язково має вести за собою зміну способу мислення, — додав «старий», усміхаючись. — Трохи помандрувати не зашкодить, якщо визначилися фронти. Ви там спокійно зможете обміркувати те, що буде далі. Бо тут зараз надто легко збитися з того чи того напрямку, а від Вундервальда варто триматися на належній відстані.

Застібаючи комір Едвардсової сорочки й поправляючи йому краватку, Ріта розмовляла з батьком про вже замовлені квитки на літак, але просила його надалі не втручатись у цю справу, мовляв, не потрібно.

— Зрештою, Річард не має нічого спільного з тією нісенітницею, про яку пишуть газети.

— Абсолютно нічого, — сказав Едвардс і хотів був підвестись, але для цього довелося зіпертись на Рітині плечі. Його капелюх лежав зім'ятий на ліжку, він мацнув наосліп, не влучив, потім, злий сам на себе, вхопив капелюха й нап'яв собі на голову. — А тепер я хочу додому. Крапка.

Йому було байдуже, що ще скажуть Ріта і її тато про Вундервальда, про Іск'ю або якісь інші, більш сонячні острови, хотів уникнути будь-якого втручання в цю справу. Сидячи згодом в автомобілі, він дивувався темряві й тиші, що запала довкола. Але раптом заторохтів мотор. На шибці під щіточкою біліла записка, тож йому довелося вийти з машини ще раз.

— То fly! — Вигукнув він, побачивши у вікні голову своєї мадонни, яка теж щось йому гукнула й щось кинула. Він потім наставив записку до фар і прочитав: «У вашої прекрасної дами дивний гумор, вибачте за телефонний дзвінок у барі «Дзвіночок».

Вгорі у вікні й досі видніла її кумедно-гарна голівка.

— Ти стерво! — крикнув їй угору Едвардс, але це, м'яко кажучи, прозвучало занадто ніжно й приязної Навіть її поліційного шпига почали мучити докори сумління, ось у чому секрет, на цю роль вона могла б знайти натурального пройду, дідько б його забрав! А може, то справді був її батько, який хотів бачити того «газовика» саме в його особі?

Він знову заліз до кабіни й пожалкував, що не має під руками чогось такого, що можна було б потрощити. Десь пропав капелюх… А може, то Ріта викинула його з вікна в безодню ночі? Мотор заревів. Машина рвонула з місця, а настрій був такий, що хотілося розбити й ту машину, й розбитися самому. Але Едвардс поступово отямився й подумав, що було б краще не впадати в розпач і не розбиватися.