Джорджо Щербаненко - Тенета зради

Вони надійшли, коли Сюзанна вже викурила дві сигарети; затишну, відлюдну стоянку перед «Бінаскіною» оточували високі стрункі дерева; в обох сонно злипалися очі, і вже в напівсні вони вмостилися на задньому сидінні, а вона сіла за кермо. Від «Бінаскіни» до заздалегідь визначеного нею місця було не більше ніж півкілометра, і, доїхавши туди, вона сказала: «Вийду закурю, не люблю курити в машині». І досить було тільки трохи поштовхнути машину, щоб вона зсунулася в Альцайя Навільйо Павезе.

— Можна підійти до вікна? — спитала вона.

Вже світало, і їй здавалося, ніби вона чує щебіт пташок. Вони й справді щебетали, сховавшись у деревах на вулиці Джардіні.

— Ні, — мовив Маскаранті.

Вони були, правда, лише на другому поверсі, але якщо дівчина в розпачі викинеться з вікна, то однаково може загинути; все залежить від того, як вона впаде.

— Можна, — озвався Дука; такі моралісти, як вона, не накладають на себе рук.

Сюзанна непевно зупинилася.

— Можна, — кивнув головою Карруа.

Він промовив це батьківським тоном і батьківським жестом показав на вікно — мовляв, прошу, підходьте.

Отож вона підійшла до вікна, перлисто-білого у світанковому світлі.

— Я не маю наміру тікати. — Вона боязко осміхнулась і трохи вистромила назовні голову. Так, то справді щебетали пташки; панувала цілковита тиша, вулиці були безлюдні, на розі вулиці Джардіні чотири світлофори блимали жовтим світлом невідь-кому — адже нікого ніде не було; здавалося, Мілан покинули всі, крім кількох пташок у деревах на вулиці Джардіні.

Дука дав їй трохи послухати, потім сказав:

— Ви запевняєте, що вбили Турідду Сомпані та Аделе Терріні?

— Так, мені вона заявила це саме, — промовив Карруа, ховаючи в долонях заспане обличчя.

Дівчина ствердно кивнула головою, сумно відійшла од вікна, від цього казкового весняного світанку в Мілані, й сіла на своє місце.

— І ви приїхали з Арізони <: юди, до Мілана, щоб здатися? — Дука не міг дати волю своїм нервам перед синьйориною, та ще й чужоземкою, адже чужоземці завжди уважно спостерігають за нами.

Дівчина звела на нього озі, відчуваючи в його голосі приховану лють, і сказала:

— Так.

Він узяв себе в руки й спитав:

— Чому? — Власне, він знав чому, але причина була така безглузда, що йому хотілрся почути підтвердження.

— Я зрозуміла, що помилялася. — Дівчина відповідала відверто, хоч усе тихішим і тихішим голосом. — Я не повинна була їх убивати.

Він не міг надавати їй ляпасів, не міг кричати, стріляти, тому знову запитав:.

— Чому?

Вона закліпала очима; це був незвичайний допит.

Тому що не можна вбивати, ніхто не має права сам визначати, іцо справедливо, а що ні.

Ага, он як, саме цього він од неї і сподівався: не можна самому визначати, що справедливо, а що ні; це закінчиться тим, що ми повбиваємо одне одного, хоч це, власне, теж непогана ідея. Йому захотілося зігнати на ній Свою злість.

— А хіба ви цього не знали — ще до того, як їх убивати?

Вона відповіла одразу, хоч і трохи розгублено:.

— Знала, але на це мене штовхнуло бажання помститися.

Дука встав, підійшов до дверей кабінету, потім, стоячи спиною до дівчини, Карруа й Маскаранті, закурив сигарету, глибоко затягнувся димом і нарешті видихнув; він сподівався, що зуміє опанувати себе, адже він був у кабінеті поліційного управління Мілана, поруч із такою поважною людиною, як Карруа, і не міг дозволити собі втратити рівновагу. Та стриматися він теж не зміг.

— Це не давало вам уночі спати, чи не так? — промовив він спокійно, не обертаючись; його лють була в самому цьому запитанні.

Вона, здавалося, зраділа, що Дука зрозумів її саме так, і коли він обернувся, щоб вислухати її, то побачив у її погляді спокійну, задоволену усмішку.

— Так, коли зробиш помилку, то не маєш спокою, аж поки її не виправиш. Дука повернувся до свого стільця і ще раз глянув на неї: так, вона має все, що повинна мати цілком порядна жінка, навіть більше — вона була втілена чистота і відповідала на його «чому» із втіленою порядністю; відповісти так не могла б навіть вихованка пансіону благородних дівчат.

Він саме збирався поставити їй ще одне запитання, але цієї миті ввійшов поліцейський і приніс щойно видрукуваний примірник «Корр'єре», який ще пахнув фарбою.

— Американці домоглися свого, — сказав Карруа. — М'яка посадка на Місяці.

У газеті був також репортаж про процес над грабіжниками з вулиці Монте-Наполеоне; усі вони твердили, що не винні; брати Бергамеллі, обвинувачені у цьому знаменитому пограбуванні й сфотографовані разом із своїми дружками на лаві підсудних, ламали комедію, сварилися кулаками в бік прокурора й кричали: «Як можна!» Усі підсудні сипали дотепами, іронізували, нечемно відповідали голові суду. «їх, мабуть, відпустять за браком доказів», — подумав Дука.