Джорджо Щербаненко - Тенета зради

Вони поїхали з нею на ярмарок, де її цікавили справжні італійські вина різного розливу, а ці двоє на них зналися; Сюзанна слухала їхні розповіді, обоє говорили охоче, а Сомпані навіть міркував про те, як би вичавити цю помаранчу, що так несподівано впала йому до рук з Америки. Було б зовсім непогано мати друзів в Америці, отож вони кілька разів запрошували її в кіно і на сніданок чи на обід до «Бінаскіни». Цей заклад Сюзанні не сподобався, таке поєднання стайні й розкішного ресторану навіть відштовхувало її, але вона запевнила їх, що в захваті від «Бінаскіни», не сказавши, однак, чому: тому що вона побачила той канал, Альцайя Навільйо Павезе, і почала обмірковувати свій план.

Сім років Сюзанна працювала у кримінальному архіві Фінікса, заносячи до каталогів усі злочини, скоєні в Арізоні з 1905-го до 1934 року — від крадіжок пляшок з молоком до батьковбивств; теоретично вона була обізнана в цих справах краще від багатьох злочинців, отож знала, як нелегко вбити двох людей одночасно; 1929 року, вона це добре пам'ятала, одна жінка вбила свого чоловіка та його коханку, і картина того вбивства тепер яскраво постала в її пам'яті.

Чоловік полюбляв їздити з коханкою до однієї місцевості поблизу Глоуба, на романтичні береги Солт-Рівер, і частенько зраджував свою дружину просто в машині серед напівдикої природи. Одержавши точну інформацію від розшукового агентства, жінка зробила ось що: позичила в сусіда машину, поїхала до Глоуба, де на тлі Солт-Рївер виднілася чоловікова машина, — вона стояла на самому березі у напрочуд мальовничому місці, — а тоді неквапно, обережно, не зробивши на кузові жодної подряпини, штовхнула ту машину в голубі крижані води Солт-Рівер. Все з'ясувалося аж через три роки і лише тому, що вона звірила свою таємницю одному чоловікові; той почав її шантажувати, погрожувати, що викаже, якщо вона не даватиме йому грошей, і коли грошей у неї не стало, він таки виказав її поліції.

Ця історія видалась Сюзанні вартою уваги; хоч Альцайя Навільйо Павезе — це не Солт-Рівер, а все ж у ньому досить води, щоб домогтися бажаного результату, крім того, їй сприяла та обставина, що адвокат Сомпані мав автомашину, але не любив її водити й охоче дозволяв Сюзанні сідати за кермо. За третій тиждень свого перебування у Мілані Сюзанна Паані прискіпливо вивчила кожну деталь, одного разу навіть сама вийшла з «Бінаскіни» і, прогулюючись уздовж Альцайя Навільйо Павезе, вирішила, що нещасливий випадок має статися поблизу цього чудернацького залізного містка — дивовижного поєднання стилів венеціанських мостів та Ейфелевої вежі, і то саме тому, що там можна відразу перейти на другий бік, на більшу дорогу, Страда статале № 35, де пожвавлений рух і де не важко буде сісти в попутну машину.

Один-єдиний раз вона завагалася, коли адвокат Сомпані та синьйорина Аделе Терріні — ця жінка все ще була незаміжня, синьйорина — повезли її до Чертоза ді Павіа і вона побачила намогильні статуї Беатріче д'Есте і Людовіка Мавра; Сюзанна ніколи не чула про них, хоча й читала дещо з історії італійського мистецтва; зненацька вони постали перед нею у всій своїй невмирущій красі й урочистій величі, їй захотілося стати навколішки перед людиною, яка їх створила, вона прочитала, що це — Крістофор Солярі, вона нічого не знала про те, що авторові закидають надмірну вишуканість і деяку незграбність, і, стоячи навколішки, дівчина ладна була поцілувати йому руку за почуття, яке викликав у ній вигляд цих статуй і яке пройняло все її єство. Ось яке має бути життя: краса, молитва й урочистість, а не злочини й ненависть; їй спало на думку облишити свій намір і відразу повернутися до Фінікса, повернутися до свого колеги, купувати якнайбільше книжок про італійське мистецтво і забувати, забувати, забувати, забувати; одначе коли вона, відірвавши ще вологі від зворушення очі від Беатріче д'Есте та Людовіка Мавра, знову побачила огидні пики тих двох, Аделе Терріні й Турідду Сомпані, в неодмінних великих темних окулярах, які вони носили через викликану наркотиками світлобоязнь, побачила їхню сіру, зів'ялу шкіру на щоках, відчула їхню садистичну натуру, що виявлялась у кожному жесті, вона збагнула, що забути їй ніколи не пощастить. Ніколи.

Через два дні після того вони поїхали до «Бінаскіни» попоїсти; це був призначений нею день «Д». Все було дуже просто, вона добре все обміркувала; у кримінальному архіві можна багато чого навчитися. Наприкінці обіду, коли вони, отупілі від курчати з грибами, горгонзоли, печених яблук під солодким кремом, попивали бузинівку, вона підвелася, надягла пальто й кинула: «Піду надвір, викурю сигарету». Обоє вже знали цю її звичку: вона не могла курити у приміщенні. Курила вона багато, але тільки на відкритому місці, принаймні на балконі. «Я зачекаю вас біля машини». Вона робила так уже кілька разів: поївши, виходила надвір закурити, а вони залишалися ще трохи в приміщенні. Отож, як для людського ока, вона вийшла з ресторану й вирушила додому сама, а не з ними.