Фред Унгер - Червоне доміно

Нові й нові запитання так і сипались на мене.

Мене аж піт пройняв.

Гайєр, здавалося, не помічав цього.

З найдоброзичливішою посмішкою, яку тільки можна собі уявити, він знову повертався до запитання, на яке я щойно відповів.

— Але ж ви допіру вже…

— Так, я знаю. Проте мені б хотілося знати це точніше. Отже, як це було?

Я ще раз розказував йому. Він хитав головою і зауважував:

— Перед цим ви розказували трохи не так. То як же? Як це було насправді?

— Я вже й не знаю. Можливо, я помилився.

Легке посіпування брови.

— Забули, усього через дві години? У вас завжди така коротка пам'ять?

— Ні, але…

— Отже, давайте ще раз спочатку. Як довго були ви біля крана? З ким ви там розмовляли?

І так тривало, певно, з годину. Я плутався, не знав, що відповідати, поправляв себе, коротше кажучи, я грав надзвичайно жалюгідну роль. Мені було ясно, що вже самими цими плутаними відповідями я мусив викликати підозру, навіть якби в той час, коли стався злочин, я був би далеко звідси, сидів би де-небудь у Ростоці чи Котбусі.

І тоді Гайєр раптом припинив допит, подякував мені й зауважив:

— Обміркуйте все це ще раз. Можливо, завтра ви пригадаєте більше.

«Завтра» — це буде вже через кілька годин.

Що скажу я йому завтра?

Я подумав про Карін Зоммер і раптом відчув, що дуже змерз.

Де я взагалі зараз? Я спинився й озирнувся навколо. Онде — головний вокзал, ліворуч — Гранд-готель.

На другому боці вулиці навскоси від мене, стояло двоє поліцейських. Вони розмовляли між собою, похитувалися, стаючи навшпиньки, заклавши руки за спину. Мені здалося, що один з них кинув погляд у мій бік. Що це — випадковість? Я рушив далі; пройшовши кроків з двадцять, обережно озирнувся. Ні, вони все ще стояли на тому ж самому місці, розмовляли і, здається, не збиралися переслідувати мене.

Вітер жбурнув мені під ноги якийсь папірець. Я відчув, що холод проймає мене до кісток, і підняв комір пальта, але це був лише символічний жест. Тепліше від цього не стало.

Не довго думаючи, я подався до західного крила вокзалу, перейшов великий зал і почав підніматися сходами до перонів. Посередині поперечної платформи височіло риштування. Лампочка під ковпаком розгойдувалася від поривів вітру, і її овальна тінь витанцьовувала на кам'яних плитах, дошках і залізних балках.

У Мітропі [4] Вокзальний ресторан. було повно людей.

Гамір, брязкотіння тарілок, дзенькання касових апаратів.

— Ви дозволите?

Перевтомлене, сіре обличчя глянуло на мене, відірвавши очі від кросворда.

— Прошу.

Скатертина на столику в плямах, попільничка повна недокурків. Брудні пивні кухлі, наних — погнуті бляшані кришки з побляклими малюнками, подекуди з тріщинами.

Бідна Мітропа. Видно, господарі цього закладу надто вже ощадливі.

— Чого бажаєте?

— Чашку кави, будь ласка.

— Прошу.

Кельнер відійшов.

Я кутаюсь в пальто. В приміщенні накурено, душно, але не холодно. І все-таки я мерзну.

Я думаю про Карін.

Вчора о пів на дев'яту я вийшов з нашої кімнати, спустився до крана. На сходах я зустрів її.

— Я нагору. Мені треба взяти дещо на моєму письмовому столі.

— Ось ключ.

— Ах, справді, дякую.

Вона була знервована й неуважна. Я ще глянув їй услід, коли вона збігала нагору сходами. У неї довгі, стрункі ноги, і тонкі панчохи без швів так підкреслювали їх красу! Потім Карін зникла на сходовій площадці, і я побачив її вже значно пізніше — лише після того, як почув про те, що сталося.

Ось що я приховав від Гайєра. Я гадав, що маю на це право. Ніколи, ні за що в світі Карін не могла бути причетна до вбивства, в цьому я був певен. А якби Гайєр дізнався, що вона в той критичний час була сама в нашій кімнаті, то він і її почав би розпитувати так само докладно й грунтовно, як і мене. Саме від цього я й хотів її уберегти.

— Ваша кава.

— Дякую.

— Може, зразу розрахуєтесь? З вас вісімдесят чотири пфеніги.

— Здачі не треба.

— Спасибі.

Я обережно пригубив гарячий напій.

Що сказати Гайєрові, коли він знову почне розпитувати мене? Усе, що знаю? Так чи інакше він почує правду. Адже для цього йому досить лиш спитати Карін, чи була вона…

Стоп, тут щось не так.

Він же розмовляв з Карін, причому до того, як викликав мене. Чому ж у такому разі він не сказав мені прямо, що я не все розказав йому! Тактика? Чи він і справді нічого не знає?

Невже Карін — я просто не наважувався сформулювати цю думку до кінця — невже Карін теж приховала від нього, що вона ще раз верталася до нашої кімнати?