Фред Унгер - Червоне доміно

В цю мить чиїсь дві руки затулили мені очі.

Я здригнулася.

За моєю спиною стояв Міхаель і широко посміхався, вельми вдоволений з себе.

— Я вже довгенько йду назирцем за тобою. Ти мене не бачила?

— Ні.

— Ти теж іще навчишся цього. Тренування!

— А навіщо тобі це здалося?

— Я тільки хотів пересвідчитися, чи я ще «у формі». Випробування я витримав. Отак-то, а тепер можна діяти. Он там попереду — мур.

Він просто взяв мене за руку й потяг уперед. І справді, у нього були очі кота і вуха рисі. Від нього ніщо не могло сховатися: ні черепок, об який я ось-ось мала перечепитися, ні гілка на нашій дорозі.

На досить значній відстані від муру ми спинилися в тіні дерева. Мур заввишки по-над два метри, і на його карнизі виблискувало бите скло. Такі кам'яні мури виглядають значно грізнішими, ніж вони є насправді. Міхаеля такий мур не міг зупинити. Подібні мури, — щоправда, завдовжки не більш як на два метри, — траплялися і в парку нашої садиби. З них починалася в нас ранкова гімнастика.

Міхаель вибрав таке місце, де скла було менше. Він підтягнувся на руках, і його ліва нога вже вгорі, — а ось і весь він зник за кам'яною огорожею. Все тривало не більш як п'ять секунд, і навіть я не почула ані звука.

Якусь мить було тихо, потім Міхаель знову з'явився на мурі. Я була не така спритна, як він, але він допоміг мені, і через кілька секунд я вже стояла поруч із ним по той бік. Він потягнув мене в тінь штабеля з таврових балок.

Перед нами бовваніли темні обриси одного з цехів. Ми стояли з його темного боку. Над його дахом здіймалася велична ферма крана.

Міхаель тим часом уже знову ніби розтанув у темряві.

Тільки-но я хотіла була рушити слідом за ним, як він сам виринув переді мною і, притуливши палець до вуст, примусив мене присісти навпочіпки. В ту ж мить я почула кашель і чиїсь кроки, що наближалися до нас.

Ми завмерли. Балки, що лежали в штабелі, були різної довжини і утворювали своєрідну нішу, яка надійно ховала нас. Коли якась випадковість не приверне до нас увагу сторожа, ми могли сподіватися, що тут ніхто нас не помітить.

Кроки щомиті наближалися, потім я побачила крізь щілину пару чобіт, які важко тупали в нашому напрямі і враз спинилися. Може, він помітив нас? Я затамувала подих.

Ось спалахнув сірник, хтось засопів, розкурюючи люльку, і сірник упав на землю поряд з нами. Знову покашлювання, і ось уже чоботи рушили далі.

Міхаель обережно висунув голову з ніші й прошепотів:

— Ходімо! Ми підемо слідом за ним.

— За ним?

— Ну, звичайно. За своєю спиною він, напевно, нікого не шукатиме.

Ми тихенько вийшли з рятівної темряви ніші і на певній відстані рушили за чоловіком, що йшов поперед нас. Тепер я досить виразно бачила його: низенький на зріст, огрядний; кривуваті ноги його раз у раз чіплялися одна за одну.

Час від часу він зупинявся й озирався навколо. Правда, назад він не оглядався — адже саме там він щойно був і не помітив нічого підозрілого. Йому й на думку не спадало, що хтось може змінити тактику і, перейшовши від оборони в наступ, переслідувати його.

Він усе ще йшов попід муром. Біля одного сарая, що підходив до краю муру, там, де огорожа круто завертала ліворуч, він простояв особливо довго. Тут на карнизі муру зовсім не було гострих осколків скла, отже, в цьому місці легко було перелізти через стіну.

Та через якусь мить чоловік у мундирі вибив свою люльку об халяву чобота й рушив далі.

Тепер великий цех був ліворуч од нас, і я мала змогу добре розглянути кран. Він стояв на восьми колесах, які пересувалися по рейках. Рейки навскоси перетинали заводське подвір'я. Щонайменше з дюжину прожекторів освітлювали цього велетня з усіх боків. Хоч у дворі не видно було жодної людини, при такому яскравому освітленні ми й думати не могли про те, щоб навіть наблизитися до нього. Ми повинні були зважати на те, що, можливо, де-небудь непомітно причаївся хтось, хто охороняє кран. Ми не встигли б зробити й трьох кроків, як нас помітили б.

Тепер можна було розглядіти, що в темряві здіймається вгору ще одна будівля. Вона була майже така ж завбільшки, як і цех з протилежного боку двору. Судячи з вікон, — контора. А що подібних будинків більше на території заводу не було, можна припустити, що саме тут міститься також і конструкторське бюро.

Чоловік у мундирі зник у цьому будинку, пройшовши крізь вузенькі залізні двері, які він одразу ж знову замкнув на ключ. Потім у будинку спалахнуло світло, і ми побачили, як він піднімається сходами. На першій площадці він спинився і почав возитися з ключем, хоч ніяких дверей там не було видно.