Дешіл Хемметт - Худий

— Розумію, мені не варто було цього робити, — відказав Гілберт.

— Це чесно, — доброзичливо погодився Гілд. Його обличчя набуло звичного виразу. — Ніхто не застрахований від помилок. Бери стільця, й помізкуємо, як витягти тебе з цієї халепи. Прикласти щось до ока?

— Ні, спасибі, все гаразд. — Гілберт трохи підсунув стільця до Гілда і сів.

— А що, цей ледацюга просто вгамселив тебе від нема чого робити?

— Ні, ні, — це я винен. Я… опирався.

— Мгу, — кивнув Гілд, — хто ж бо хоче потрапити під арешт? То що трапилось?

Гілберт зиркнув на мене неушкодженим оком.

— Твоя доля зараз повністю в руках лейтенанта Гілда, — пояснив я йому. — Полегшивши йому завдання, полегшиш своє становище.

Гілд переконано кивнув.

— Саме так. — Він зручніше вмостився в кріслі й по-дружньому спитав: — Де ти взяв ключа?

— Мій батько надіслав його разом з листом. — Хлопець витяг з кишені білий конверт і простягнув його Гілду.

Я став за спиною Гілда і зазирнув через плече. Надрукована на машинці адреса: «Готель «Котленд», містеру Гілберту Уайненту», поштової марки нема.

— Коли ти його одержав? — спитав я.

— Він лежав на столику, коли я повернувся вчора близько десятої вечора. Я не питав у службовця, чи давно його принесли, але, певно, після того, як ми з вами вийшли, інакше мені б його вручили.

В конверті були два аркуші паперу з уже знайомим невправним машинописом. Ми з Гілдом стали читати.

«Дорогий Гілберте!

Протягом довгих років я не озивався, виконуючи побажання твоєї матері, і якщо зараз порушую мовчання і звертаюся до тебе по допомогу, діючи всупереч материнській волі, то лише з великої нужди. Окрім того, ти вже дорослий і, гадаю, можеш сам вирішувати, чи нам залишатися чужими, чи Поводитись, як належить кревникам. Я опинився в скрутному становищі через приписуване мені вбивство Джулії Вулф, про яке ти, напевне, знаєш, і, сподіваюсь, ще хоч трохи любиш мене і віриш у мою непричетність, що відповідає істині. Я звертаюся до тебе з проханням довести мою цілковиту невинність поліції й усім решті, розраховуючи як не на твою любов до мене, то на природне. бажання зробити все можливе, аби зберегти незаплямованим власне ім'я, ім'я твоєї сестри і твого батька. Звертаються до тебе ще й тому, що хоча й маю здібного адвоката, який вірить у мою невинність і розіб'ється в порох, аби довести це, хоча й сподіваюсь, що він умовить містера Ніка Чарлза допомогти мені, а проте не можу попросити жодного з них здійснити відверто незаконний вчинок і не маю нікого іншого, окрім тебе, кому б міг довіритись. Моє прохання таке: піди завтра на П'ятдесят четверту Східну стріт, 411, відкрий квартиру Джулії Вулф ключем, що я його тобі надсилаю, і там між сторінками книжки «Правила поведінки» знайдеш аркушик із свідченнями, які прочитай і негайно знищи. Переконайся, що від аркушика лишилася лише грудка попелу, бо коли прочитаєш написане, зрозумієш, чому так треба було зробити, як і те, чому я звернувся саме до тебе. Якщо виникнуть якісь зміни в наміченому плані, я зателефоную тобі сьогодні пізно ввечері. В іншому випадку я подзвоню завтра ввечері, щоб дізнатися, як ти виконав мої інструкції, й домовитись про зустріч. Певен, що ти усвідомлюєш усю міру відповідальності, яку я на тебе покладаю, і не обманеш моєї довіри.

З любов'ю,

твій батько ».

Ручкою під словами «твій батько» був поставлений розгонистий підпис Уайнента.

Гілд чекав, що скажу я, а я — що він. Зрештою він запитав у Гілберта:

— То він подзвонив?

— Ні сер.

— Звідкіля ти знаєш? — поцікавився я. — Хіба ти не попросив телефоністку відключити ваш телефон?

— Я… так, справді. Боявся, що ви впізнаєте; його, якщо він дзвонитиме при вас, але він міг лишити записку телефоністці, проте нічого не було.

— То ти з ним не бачився?

— Ні.

— І він не сказав тобі, хто вбив Джулію Вулф?

— Ні.

— Значить, ти збрехав Дороті?

Він похнюпив голову і кивнув.

— Я… теє… певно, просто з ревнощів. — Звівши на мене очі, він почервонів. — Розумієте, Дорі завжди мене шанувала, гадаючи, що я знаю геть про все на світі більше за будь-кого, зверталася до мене, коли хотіла про щось дізнатися, й робила те, що я їй радив, а коли зустріла вас, відразу змінилась. Стала шукати допомоги у вас і шанувати більше… Звичайно, так і мало статися — дурна була б Дорі, якби повелась інакше, бо про яке порівняння може йтися, одначе я… напевно, приревнував і образився… ні, не те, щоб образився, адже також відчував до вас Пошану… але схотів знову якось її вразити… півнем покозиритись, як би ви сказали… і коли одержав цього листа, то вирішив удати, ніби бачився з батьком, який розповів мені, хто вбивця, щоб вона подумала, наче мені відомо навіть більше за вас. — Він замовк, відсапуючись, і витерся носовичком.