Дешіл Хемметт - Худий

Після сніданку я пішов до Гілда й відразу узявся до справи, щойно ми потисли руки.

— Я не прихопив із собою свого адвоката. Вирішив — краще прийти самому.

Він наморщив чоло і похитав головою, наче я зробив йому боляче.

— Отже, ви так подумали, — спокійно підсумував він.

— Більше ніж подумав.

Він зітхнув:

— Я не сподівався, що ви припуститесь загальної помилки через те, що ми… Ви ж бо знаєте, ми мусимо перевірити всі версії, містере Чарлз.

— Знайоме пояснення. То про що ви хотіли дізнатись?

— Єдине — хто вбив її та його.

— Попитайте в Гілберта, — запропонував я.

Гілд скривив губи.

— Чому саме в нього?

— Він сказав сестрі, що знає, хто вбивця, буцімто узнав це від Уайнента.

— Ви хочете сказати, що він бачився з батьком?

— Так, за словами сестри, він так стверджує. Я не мав можливості його розпитати.

Він скоса зиркнув на мене водянистими очима:

— Що то взагалі за паноптикум, містере Чарлз?

— Родина Йоргенсенів? Та ви про них знаєте стільки ж, як і я.

— Нічого не знаю, — заперечив він, — от у чому справа. Зовсім не можу їх розкусити. Скажімо, ця місіс Йоргенсен, що вона собою уявляє?

— Блондинка.

Він похмуро кивнув.

— Атож, оце усього, що мені відомо. Послухайте, ви ж бо знайомі з ними довгий час і, за словами місіс Йоргенсен, ви з нею…

— Із її дочкою, — підхопив я, — і з Джулією Вулф, і з віконтесою Уолдорф Астор. Я взагалі страшенний бабій.

Він підняв руку.

— Я ж не кажу, що повірив усім її байкам, нема чого ображатись. Вибачте, але ви обрали невірну позицію. Ви так поводитесь, наче вважаєте, що ми завдалися метою скривдити вас, а це неправильно, абсолютно.

— Можливо, але у вас завжди до мене якесь двоїсте ставлення, навіть під час останньої…

Він твердо подивився мені у вічі й спокійно пояснив:

— Я поліцейський і виконую свої обов'язки.

— Все ясно. Ви наказали прийти сьогодні. Що бажаєте?

— Я не наказував, а попросив вас прийти.

— Гаразд. То що бажаєте?

— Нічого, — відповів він, — у такий спосіб — нічого. Ми з вами досі розмовляли як чоловік з чоловіком, і я б хотів продовжувати в такому ж дусі.

— Ви змінилися.

— Я так не вважаю. Послухайте, містере Чарлз, чи можете ви присягнутися або принаймні сказати відверто, що виклали мені все, не криючись'.

Даремно було б щось стверджувати — він однаково б не повірив.

— Практично, — відповів я.

— Атож, практично, — прогарчав він. — Отак і кожен — практично розповідає всю правду. Як би я хотів, щоб знайшовся хоч, один непрактичний дивак.

Я міг тільки йому поспівчувати, бо чудово його розумів.

— Можливо, ніхто з розшуканих вами, — зазначив я, — не знає всієї правди.

Він скривився.

— Дуже вірогідно, чи не так? Містере Чарлз, я опитав усіх, кого тільки зміг знайти. Може, підкажете, з ким би мені ще поговорити? З Уайнентом? Невже ви думаєте, що в нашому управлінні сидять склавши руки, а не викладаються день і ніч, аби його розшукати?

— Але є його син, — нагадав я.

— Є його син, — погодився він і викликав Енді та смаглявого кривоногого поліцейського на ім'я Клайн. — Притягніть до мене цього паршивого пуцьвірінка Уайнента, я хочу з ним поговорити. — Агенти забралися геть. — Бачите, — зазначив Гілд, — шукаю, з ким би поговорити.

— Ви сьогодні надто знервовані, еге ж? То що, перевозите Йоргенсена з Бостона сюди?

Він знизав могутніми плечима:

— Його розповідь видається мені правдивою. Ще й не знаю. Може, підкинете свою думку щодо правдивості його слів?

— Звичайно.

— Я справді дещо дратівливий сьогодні, — погодився він. — Всю ніч не стулив очей. Собаче життя. Не знаю, що я знайшов у цій роботі. Чоловікові для щастя потрібен клаптик землі, обнесений загорожею з дроту, кілька чорно-бурих лисиць там і ще… Гаразд. Так от, коли ваші хлопці налякали Йоргенсена в 1925 році, він, за його ж словами, накивав п'ятами до Німеччини, покинувши свою дружину в скруті, хоч про це він не дуже розводився, змінив прізвище, аби ускладнити розшук, і з цієї ж причини побоявся влаштовуватися за фахом — він називає себе науковцем чи кимось таким, — тож заробітки були мізерні. Він стверджує, що працював то там, то там, де траплялася робота, але, як на мене, переважно жив за рахунок сутенерства — сподіваюсь, ви мене розумієте, — благо багатих панночок вистачало. Приблизно 1927–1928 року він був у Мілані, це таке італійське місто, і там вичитав у паризькому виданні «Геральд трібюн», що Мімі, яка щойно розлучилася з Клайдом Міллером Уайнентом, приїхала до Парижа. Вони не були особисто знайомі, одначе він знав, що вона чарівна блондинка, яка полюбляє чоловіків і розваги і не відрізняється глибоким розумом. Він вирішив, що при розподілі майна частина перейшла до неї, і якщо він привласнить ці гроші, то, за його переконанням, вони не перевищать тих, що свого часу підступно вкрав у нього Уайнент, — він просто поверне належне йому. Тож він наскріб на квиток і поїхав до Парижа. Поки все гаразд?