Дешіл Хемметт: Худий

Герберт Маколей, адвокат Уайнента, розповів поліції, що не бачив винахідника з жовтня місяця. Він також повідомив, що вчора Уайнент подзвонив йому і призначив побачення, на яке, однак, не з'явився; де він зараз, адвокату невідомо. За свідченням Маколея, міс Вулф працювала секретаркою винахідника протягом восьми років. Адвокат оголосив, що нічого не знає про приватне життя потерпілої і не може пояснити причини її вбивства.

Кульові рани свідчать, що це не було самогубство, оскільки…»

Далі йшла звичайна інформація поліції для преси.

— Як ти гадаєш, це він її вбив? — спитала Нора, коли я відклав газету.

— Уайнент? Я б не здивувався. Він же справжній псих.

— Ти її знав?

— Так. Як ти дивишся на те, щоб скропити душу від нудьги?

— Якою вона була?

— Непоганою, — відказав я. — Гарненькою, а головне — розсудливою і стриманою — необхідні якості, щоб жити з тим чоловіком.

— То вона з ним жила?

— Так. Хочу ковток віскі, люба. Отаке. Принаймні саме так було, коли я з ними познайомився.

— Чому б тобі спершу не поснідати? Вона його кохала, чи це входило до її службових обов'язків?

— Не знаю. Снідати ще рано.

Нора вийшла з кімнати, а в двері заскочила Аста і, ставши передніми лапами на ліжко, лизнула мене в щоку. Я погладив її по голові, силкуючись пригадати, як висловився колись Уайнент про жінок і собак. Якось про «жінку-спанієля-горіховий гарнітур», але інакше, а як саме я, попри всі зусилля, не міг пригадати.

Нора повернулася з двома склянками й знову спитала:

— А він сам як виглядає?

— Високий — понад шість футів — і худющий як тріска. Зараз йому під п'ятдесят, проте й тоді, коли я з ним познайомився, він був уже сивий як голуб. Завжди нестрижений, з розпушеними рудувато-сивими вусами, з обгризеними нігтями. — Я відштовхнув собаку, щоб взяти склянку.

— Привабливий портрет. А що ж то за справа з ним була в тебе?

— Його помічник висунув звинувачення, ніби Уайнент вкрав його винахід. Келтермен — таке було прізвище помічника. Він намагався залякати патрона і примусити відмовитись від винаходу, погрожуючи, що пристрелить його, підірве будинок, викраде дітей, переріже горло дружині і таке інше. Та зрештою погрози припинились і нічого не сталося.

Нора відірвалась від склянки й спитала:

— А що, Уайнент справді вкрав його ідею?

— Тш-ш-ш, — прошипів я. — Хіба не соромно перед різдвом так погано думати про свого коханого?

Вдень я пішов прогуляти Асту. По дорозі мусив пояснити двом перехожим, що це німецький тер'єр, а не помісь шотландського з ірландським, випив два коктейлі в барі у Джіма, зайшов до Ларрі Кроулі й разом з ним повернувся до готелю «Номенді». Нора саме готувала коктейлі для подружжя Квінів, Маргот Іннз, якогось чоловіка, чийого прізвища я не розчув, і Дороті Уайнент.

Дороті сказала, що хоче зі мною поговорити, тож ми взяли собі склянки й пішли до спальні.

— Ніку, ви теж такої думки, що це батько її вбив? — спитала вона в лоб.

— Ні, — заперечив я. — З чого б це?

— Але в поліції є… Скажіть, вона справді була його коханкою?

Я кивнув.

— Принаймні в ті часи.

Вона втупилась у склянку.

— Він мій батько. Я ніколи його не любила, так само, як і матір. — Вона скинула на мене очі. — І Гілберта я тем не люблю.

Гілберт був її братом.

— Не переймайся. Переважна більшість людей не любить своїх родичів.

— А ви їх любите?

— Своїх родичів?

— Моїх! — свірконула вона очима. — І не розмовляйте зі мною як з дванадцятилітньою!

— Борони боже, — запевнив я. — Це від сп'яніння.

— Так любите?

Я похитав головою.

— Ти мені відразу сподобалась: звичайна зіпсована дитина. А от без твоїх родичів я б легко міг прожити.

— Що з нами відбувається? — зможено прошепотіла вона, ніби я й справді міг пояснити.

— Тут різні причини. Твій…

У двері зазирнув Гаррісон Квін.

— Ніку, ходи-но зіграємо в пінг-понг!

— Трохи згодом.

— І свою лялечку прихопи. — Він ласо глипнув на Дороті й зник.

— Йоргенсена ви напевне не знаєте, — проказала дівчина.

— Тільки Нельса Йоргенсена.

— Щасливчик. Цього звати Крістіан. Котик Крістіан. Бідолашна мама — розлучилася з божевільним, щоб вийти за сутенера! — Очі її заблищали. Ледь стримуючи ридання, вона спитала голосом переляканої дитини — Що мені робити, Ніку?

Я пригорнув її до себе і підбадьорливо зацмокав губами. Вона заплакала, сховавши обличчя в мене на грудях. Задзеленчав телефон, що стояв біля ліжка. З радіоприймача в сусідній кімнаті залунала пісня «Зійди і осяй».