Фред Унгер - Заборонена кімната

Знову постукав. Потім гукнув. Але відповіла тільки луна.

Мої руки заклякли від холоду. Промені заграви на стелі згасали.

Попрямував назад проходом, зійшов сходами на терасу. Дерев'яні бильця, старезне крісло в кутку: пружини повилазили, оббивка пошматована, висить пасмами. Поруч з кріслом — високі різьблені двері. Тьмяно виблискує ручка. Навалююся на неї, і двері безшумно прочиняються. Здивований, зупиняюся на порозі.

Головне місце у великій кімнаті займає довгий, конусовидний стіл, вкритий зеленою скатертиною. Тісною чередою товпляться обабіч столу стільці. По кутках кілька крісел, на стінах картини. Білі обличчя на потемнілих полотнах у золочених рамах. Рами порепані, брудні. В одне з тих облич хтось, очевидно, жбурнув пляшку червоного вина. На вікна — вправно напнуті гардини, у шибки заглядають парості плюща. Принюхуюсь. Повітря затхле, задушне; тхне гниллю.

Зачиняю двері, безпорадно плентаюсь коридором. Напівтемрява, по кутках зовсім темно. Під ногами заяложена дірява килимова доріжка. Праворуч і ліворуч — білі шеренги дверей. Вони не замкнені. Зірвані мостини, пошматовані шпалери, клапті паперу, зім'ята каска. Сміття, бруд. Майже ніяких меблів: подекуди лише залізне ліжко з дротяною сіткою або обшарпана шафа — і все.

За рогом вузькі сходи на горище. Тут обіймає мене сухе тепло, приємний запах прогрітого за день дерева. Скошені дахові віконечка. Балки, голі стіни, павутиння.

Праворуч — кілька кімнаток. І залізні двері. Вони напіврозчинені. Перш ніж увійти, зазираю в щілину. Відра з фарбами, напівпорожні мішки з цементом, ящики з різним інструментом, кабелі. Тут пахне вже по-іншому: лаком і свіжим вапном. Штовхаю ще одні двері — і опиняюся у вузькому коридорі, куди виходять з десяток дверей. Деякі з них зняті із завісів. Бачу ряди полиць на стінах, реле, дроти, купи сміття, дошки, рулони шпалерів. У деяких кімнатах мостини зірвано, в інших підлогу відремонтовано й застелено килимками.

У передостанній кімнатці встановлені мікшерні пульти, валяється ціла купа різної електричної арматури. Тут мікрофони й безліч маленьких радіоприладів, кілька моніторів. По стінах тягнуться дроти. Провів пальцем по них. І тут пилюка, але шар її зовсім тонкий.

Повернувся до коридора і зазирнув до останньої кімнати. Обстановка тут значно краща за інші. Нові шпалери, килимки на підлозі, гардини на косих дахових віконцях. Стінні шафи, письмовий стіл. Телефон. У кутку купа ящиків. Хтось вивів на них кольоровим олівцем великі, завбільшки з палець літери: «SOCONOR». Це зовсім не здивувало мене: я чекав на щось подібне.

Сів за письмовий стіл, запалив сигарету, замислився. Що воно має бути у цих кімнатах? Щось пов'язане з технікою, це зрозуміло, але що саме? Антена, яку я бачив, свідчить про радіостанцію, але для неї щось малувато тут електрообладнання. Контора? Тоді навіщо мікшерні пульти і монітори?

Зітхнув: не можу розв'язати цю загадку. Просто все ще більше заплутується. І жодного натяку на те, що Уден перебуває десь тут.

Похмуро взяв телефонну трубку, послухав. Десь далеко, ледь чутно, шепоче жіночий голос. Долинають гудіння і писк. Раптом щось клацнуло, у трубці задеренчало:

— Алло?

Я затамував подих.

— Хто це? — ревнув голос.

Щосили затиснув трубку, моя рука тремтить. Німецька мова!

— Фешоз?

— Ні, — кажу, — домовик. А ви хто такий?

Почув, як дихає у трубку. Потім знову клацнуло і з далечини долинув жіночий шепіт.

Швиденько вискочив з-за столу, кинувся до залізних дверей, прислухався. Нічого.

Жодних кроків, жодного руху.

На склепіннях горища догоряли останні відблиски вечірньої заграви. Тіні погустішали, запах нагрітого дерева став слабкішим. Крізь дахові віконечка вливалася прохолода.

Безшумно зійшов сходами, пройшов коридором, глянув у зал. Мармур і сміття. І тут нічого не змінилося. Страх зник. Хто знає, з ким я щойно розмовляв? Очевидно, неправильно з'єднали, адже монастир порожній. «СОКОНОР» луснув, і руйнування йшло далі…

Протиснувся у вікно, зіскочив на сходини під'їзду і з насолодою вдихнув свіже повітря. Сонце вже скотилося за дерева, і по галявині простягайся довгі тіні. Вечір.

Швидко попрямував до свого «ситроєна».

Повернувшись у Дом, зупинився біля маленького кафе на майдані.

За столиком сидів мій уніформований «чоловік-гора» та вечеряв хлібом, сиром і пляшкою божолі. Робив це з насолодою і завидним апетитом. Його ніс та щоки виблискували, немов рожевий ліхтар. Привітно помахав йому, він також привітно відповів, а потім красномовним жестом показав, що стілець біля його столика вільний і в пляшці ще лишилася дещиця.