Фред Унгер - Заборонена кімната

Хвилин з десять стояв за деревом, вичікував. Світло у вікнах потьмяніло; над галявиною пурхали птахи. Тоді облишив схованку; адже все, що я роблю і що збираюсь зробити — суцільний риск, і це я добре розумів, їдучи сюди.

Тому прудко пішов стежиною до під'їзду, видерся по ще вцілілих сходинках. Масивні різьблені дубові двері були порепані. Я натиснув на ручку, вона легко піддалася, проте двері не прочинялися. Тоді я натиснув на них плечем. Марно. Те саме, що намагатися зрушити мур. Незадоволений, спустився сходами, пішов на галявину. Простелив піджака, сів. По небу пливли легкі рожеві хмарки, у кущах шелестів вітрець. Дерева навколо злегка погойдувалися. Здавалося, їхні віти роблять мені якісь знаки, та я не зрозумів їхньої мови. Кріс, вона б, певно, зрозуміла. Ні, ліс, галявина, порожній будинок — все це не варте того, щоб позначити їх на карті червоним хрестиком. Істину треба було шукати десь в іншому місті. Немає ніякого сумніву, що тут, за цими сліпими вікнами, Удена нема.

Підвівся, потягнув піджак. Раптом мій погляд зупинився на даху будинку, та лише за кілька секунд я збагнув, що там виблискує — тоненьке, сріблясте. Тоді закинув голову і уважно, метр за метром, обстежив увесь дах.

Тепер бачив її чітко. Прихована листям антена тяглася вздовж громовідводу до найближчого дерева; тут вона подрібнювалася на тоненькі гілочки, що нагадували павутиння, яке то виблискувало у променях сонця, то ховалося у зелені.

За три хвилини я знову дерся зруйнованими сходами під'їзду. Праворуч та ліворуч від дверей були високі вікна із стрільчастим склепінням, такі ж брудні, як інші; подекуди шибки в них повивалювалися. Прагнучи забути відомі положення карного кодексу про недоторканість приватної власності та відповідальність за ушкодження пам'ятників старовини, без вагань повидушував решту шибок. Шуму майже не було. Потім обережно протиснувся крізь порожню раму, хвильку посидів на підвіконні і зіскочив усередину. Попав на купу сміття. Знялася хмара пилу, я чхнув. Луна рознеслася по всьому будинку. Зачекав. Вона завмерла, і знову запала гнітюча тиша. Вилізши із сміття, обдивився довкола.

То був великий зал, в якому панували бруд і запустіння: він являв собою щось середнє поміж складом старих, забутих декорацій та вестибюлем готелю минулого сторіччя. Мармур, гіпсові статуї з повідбиваними руками, ногами та головами, ліпні прикраси, різні уламки, екскременти. На стінах ковзали промені вечірньої заграви, в них танцювали порошинки. Із стелі сповзали тіні. Було прохолодно, я почав мерзнути.

Проти стрільчастих вікон були сходи — головна прикраса залу — з дуже широкими сходинками, що вели на терасу, розташовану на половині висоти залу. Внизу сходи розгалужувалися виделкою; тут вони були прикрашені цоколями, на яких сиділи поважні кам'яні леви, кожен з цих оповивав своїм хвостом герб господаря маєтку. Проходячи повз одного з них, я провів пучкою по його лобі — зверху товстого шару звичайної сірої пилюки був інший: тонкий, рожево-білий. Цегляна пилюка. Задумливо глянув на палець, потім на сіре чудовисько, що охороняло сходи.

Поруч зі сходами колись розвалили стінку; від неї залишилися купи старих, потемнілих цеглин та поламаних мармурових брил. Ті купи рясно поросли будяками, чахлими й сірими, як геть усе навколо. Я наблизився до купи — і раптом побачив хід.

Його було прокладено серед цеглин, а чисті рожеві стіни вказували на те, що хід пробито зовсім недавно. На підлозі видно було глибокі сліди та подряпини: ніби від великих полозів. Так понівечити підлогу здатні були лише якісь незграби-самоуки. Здається, тут тягли великі вагарі, тягли безладно й безжалісно.

Переліз через купу сміття з його сірими будяками. Цегляний брухт рипів під чоботями, сипалися камінці. Та це було недовго: прохід, вузький та прямий, закінчився під сходами. Сталевими дверима, блискучими, новими. Я вдарив у двері каблуком, вони відгукнулися глухо. Броньована сталь.

Розпачливо втупився у цей темнуватий, матово виблискуючий анахронізм. Бруд, будяки — і щойно змащені завіси на дверях: воно якось не пасувало одне до одного. Таке очевидне протиріччя роздратувало мене, але тут я згадав про червоний хрестик. Може, Уден?

З усіх сил затарабанив кулаками по сталі. Прислухався. Луна пронеслася залом, завмерла десь у глибині коридорів. Будяки стомлено схилилися долі. І знову тиша. Виповзла із стін, стрибнула зі стелі, пробігла сірими лапами по купах сміття. Ось вона вже біля мене — дивиться сліпими очима, прислуховується.