Фред Унгер - Заборонена кімната

— Стривайте! — сказав я. — Пішовши звідси, ви нічого не зміните. У всякому разі вашому батькові краще не стане.

— Звичайно, ні, — вона уважно подивилась на мене.

— Мій шеф для вас занадто дорогий. Але інший адвокат…

— Я хочу найкращого адвоката. Щодо грошей… Чи можна оплачувати частинами?

— Та киньте ви про ці кляті гроші! З ними можна багато чого зробити, та інколи можна обійтися і без них. До Фассбендера ви все ж таки могли б звернутися.

Я все більше розпалювався, переконував, доводив. На превеликий мій подив, Франк усміхався, Елен теж: вони досягали того, чого хотіли.

— Але той, хто допомагатиме вам, мусить знати правду. Навіть найнеприємнішу, найстрашнішу правду. Чому вашого батька заарештували?

Дівчина глянула на мене своїми великими очима і знову сіла.

— Тому, що всі повірили, ніби він випустив Хайнке-Штудера.

— Він це зробив?

— Я добре знаю батька. Він уже дванадцять років служить наглядачем. І ніколи нічого не траплялося. За дванадцять років жодного разу не запізнився на роботу.

— Ви мене не зрозуміли. Якщо в'язень утік, значить, наглядач йому не заважав. Газети пишуть, що ваш батько сприяв утікачеві. Тут щось є. Ви не знаєте, що саме?

— Тієї години батько не робив звичайного обходу, а сидів у караульному приміщенні. Отоді все й сталося. Коли батько помітив, одразу підняв тривогу. Та було вже пізно: Хайнке-Штудер утік.

— А ви не знаєте, чому батько не пішов на черговий обхід?

— Бо йому заборонив директор.

— Що?!

— Директор подзвонив уночі й наказав, щоб тато нікуди не виходив з вартівні, а чекав розпорядження. Звичайно, батько послухався.

— А ще що сказав директор?

— Не знаю.

— Звідки ж ви довідалися про цей нічний дзвінок?

— Від пана Матуша. А звідки йому відомо, не знаю. У всякому разі такі розмови велися поміж наглядачами.

Я зітхнув. Погана історія. Не вірив у цю телефонну розмову. Бо якби директор справді віддав таке розпорядження, Удена не посадили б за грати.

— Спробую поговорити з прокурором, — сказав я. — Але нічого не можу обіцяти. Я не родич, не адвокат вашого батька, отже прокурор не зобов'язаний мені звітувати. А якщо йдеться про службову таємницю, то він взагалі мусить мовчати.

— Може, мені піти разом з вами?

Я похитав головою.

— Залиште це мені. Ми вчилися разом з прокурором. Може, це відіграє якусь роль.

— А якщо не допоможе?

— Придумаємо щось інше.

— Спасибі.

Сиділа отут, дивилась на мене своїми великими очима. І дякувала. Одне лише слово. Але мені так рідко доводилося чути «спасибі», в якому було б стільки справжньої вдячності. Коли таке трапляється, мені стає страшенно ніяково.

— Лекс усе зробить, — запевнив Франк.

Дівчина підвелася. Знову впала мені в очі ця злиденна сумочка, яку вона притискувала до себе, але зараз чомусь легше було, дивитися на неї. Так, так. Саме сумочка завинила в тому, що я встряв у цю історію, про яку вчора й чути не хотів.

Дівчина мешкала в іншому кінці міста. Франк запропонував підвезти її до «Едему». Та я не погодився. Як робити справу, то вже до кінця.

— Я можу відвезти вас додому, — сказав я, сподіваючись почути ще одне миле «спасибі». Та цього разу вона лише посміхнулася, трохи іронічно, трохи розгублено. Вона була диявольськи неприступна, але це їй дуже пасувало.

В машині вона тихенько сиділа біля мене, склавши руки на колінах, тримала свою сумочку.

Вечір розкинув червоно-золотаві крила над містом. Повітря було м'яке й тепле. Світні реклами бігли сталевими каркасами. Над дахами сходив місяць. Він був жовтий і круглий, ніби на поганій декорації.

Ми висадили Елен біля «Едему», підкинули Полетту Уден додому й поїхали до мене. Франк був сьогодні вільний.

Ще здалеку я побачив, що всі вікна парадних кімнат пані Гнайзенек яскраво освітлені. Таку щедрість моя господиня дозволяла собі лише в урочисті години. Наприклад, під час вечірок, на які ось уже тридцять років збиралось одне й те саме товариство: високопоставлені військові, поважні чиновники, директори, від яких тхнуло одеколоном, та їхні дружини, молоді й літні.

Я перевірив, чи вільний шлях, і ми прослизнули в коридор. Пані фон Гнайзенек була настільки демократичною, що іноді запрошувала й мене на ці вечори. Першого разу, на жаль, я дозволив себе умовити. Мене демонстрували, як дресированого песика, хоч це порівняння і не на мою користь. Собака міг принаймні кусатися. Я ж, як добре вихований бюргер, мусив усміхатися і плести різні дурниці.