Фред Унгер - Заборонена кімната

— Дякую, я не голодний.

— А на келишок вина?

— Згода.

Шиночок розташувався поблизу земельного суду. Це була маленька забігайлівка, де збиралися переважно прокурори й адвокати. Після судових баталій тут сходилися за спільними столиками супротивні сторони. І часто розлучені подружжя з'єднувалися тут знов.

— Червоного чи білого?

— Я не розуміюся на винах.

— Погано, — зауважив доктор Кемпф. — Вино — це мудрість віків. Плинна мудрість. Філософія в склянках. — Він зсунув окуляри на лоба, тримаючи меню перед самісінькими очима. — Якщо ви хочете білого, то рекомендую франкенвайн. Я ж віддаю перевагу червоному. Білі вина — це десятиріччя, червоні — сторіччя. Випийте червоного зі мною. Скільки вам років, власне кажучи?

— Двадцять дев'ять.

— Завидна молодість! — Він сумно хитнув головою. — І вже у Фассбендера! Багатюща ця людина, шалені гонорари, але падлюка. Пробачте на слові. Та в наші часи і треба бути падлюкою, щоб чогось досягти. Інакше кінець. Розтопчуть, розчавлять. Подивіться на мене. Теж колись мав свої ідеали. А сьогодні?

Перервав свою сповідь, щоб зробити замовлення. Це тривало кілька хвилин, і він загубив нитку розмови. Покопавшись у пам'яті, так і не знайшов логічного кінця своєї розповіді.

— Отже, ви служите у колеги Фассбендера. Так. Добрий початок, якщо колись ви станете самостійним. Вам буде легше, ніж іншим.

Я хотів заперечити, та він зупинив мене жестом руки. То був добре завчений рух, він залюбки користувався ним під час судових засідань.

— Знаю, що ви хочете сказати. Самостійність — це добре, чудово, та, мовляв, навіщо вона? Так? Я іноді картаю себе, що не пішов у промисловість. Фабриканти добре платять, якщо вивчити як слід певне коло питань. Можна б і зараз спробувати, та я вже старий. І ім'я щось значить. Фассбендер, кажуть, досяг великих успіхів на цій ниві. Ви знаєте щось?

Крізь маску базіки-філософа раптом пробився насторожений погляд. Я відзначив його не без задоволення.

— Ні, — відповів я і не збрехав, бо зв'язки Фассбендера з промисловістю справді були для мене новинкою. — Я нічого не чув про це.

— Так, — буркнув Кемпф, знову стаючи доброзичливим, балакучим знавцем вин. — Я гадав, що ви щось знаєте. Вам це було б теж цікаво.

Повз наш столик пропливли два добродії. Один з них, кругленький і лисий, з м'якими рухами, ніби плив у невидимій воді; інший, сухорлявий, з довгими, майже до колін руками, мав коричневий, висохлий, як у мумії, череп, тонкі губи, дуельний шрам на правій вилиці, гачкуватий ніс і монокль в оці.

— Велика нарада! — прошепотів мені доктор Кемпф. — Мабуть, з приводу Хайнке-Штудера.

— З приводу чого?

Я не прикидався, мені справді не вірилося.

— Ви що? Невже не читаєте газет? За кордоном тільки про це й галасують. Як щось проти нас, то вони завжди разом. — Він заламував пальці, розсікав носом повітря. — Це чистісінької води ненависть до нас, німців. Злочинці були і є всюди, і завжди. Ні я, ні ви не можемо нічого змінити. Так? — Він провів рукою по столу, ніби відсуваючи від себе щось неприємне.

Я не мав ніякого бажання обговорювати з ним проблему запобігання злочинності.

— Знайшли сліди Хайнке-Штудера?

— Звичайно ні. Тільки посадили наглядача. Йому буде погано.

— Чому?

— Ви неможливі! Та тому, що він пристойна людина. Я добре його знаю. І дочку теж. Та йому вже, очевидно, нічим не зарадиш. Якби у нас був закон про давність воєнних злочинів, то все обійшлося б.

Принесли вино. Воно тепло іскрилося в келихах. Плинний рубін, в якому переливалося світло.

— Божоле врожаю 1958 року. Поема! — Великий м'ясистий ніс устромився в келих, ніби намірявся пірнути туди.

— Сонце! — шепотів доктор. — Земля! Вітер! Гори… Ну, ваше здоров'ячко!

Він відпив чималий ковток, пожував губами, примружився. Обличчя його прояснилося, воно все більше ставало знову стареньким, зморшкуватим, доброзичливим обличчям адвоката.

Вино було гарне, але я не знайшов у ньому ні вітру, ані гір. Скоріше цемент, ще вологий, шершавий. Промінь світла засліпив мене і ковзнув уверх по стіні. Наблизилося гуркотіння мотора, почулися голоси, спочатку невиразні, дедалі голосніші…

— … Поема, правда?

Я поставив келих на стіл. Не знаю чому, але мені на думку знову спала Друга Північна.

У другій половині дня зателефонував Франк:

— Здоров був! Ти закінчуєш сьогодні вчасно?

— Хто вчасно починає, той вчасно і кінчає. Що в тебе?