Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

А хлопці, баламутні наші хлопці, заводять:

Дощ не вщухав. І коли дійшли до площі Богдана Хмельницького, демонстрацію відмінили.

У гуртожитку п’ємо чай, обсихаємо.

Трохи згодом стукаю до Олі.

— Не розумію, — каже вона стурбовано, — що робити? Одержала таку телеграму… Мушу їхати.

— Від нього?

— Так. Я вже влітку раз підвела, тепер незручно…

Він.

Між моїми почуттями та Олею виростає кострубата тінь. Тінь суперника, моє нещастя, мої тривоги…

Удаю, що байдужий, переводжу все на жарт, пропоную гадати.

Гадаємо. Випадає — їхати. Гадаємо ще раз — їхати.

— Доля! — зітхаю я.

Вже на автобусній зупинці Оля ще раз перепитує:

— Їхати чи ні?

Мовчу. Смуток огортає мене.

— Їхати не дуже хочеться, — тим часом розмірковує Оля, — та совість треба очистити. Він поїхав до Львова, до батьків, там захворів. І просить, щоб я навістила…

До Львова? Так ось чому Оля записувалась туди на практику! Але ж не поїхала! Чому? Сумнівалася, як оце, і зрештою вибрала Південнолиманськ? Може, й зараз передумає? Може, взагалі перестане думати про нього?..

З яворів осипається останнє листя. Мряка. Зарюмсані небо, дерева, будинки. І серце мало не плаче.

Хвилюючі почуття перехоплюють подих. А тут ще її музика, музика, музика…

Чому я такий дурний? Чому вперся, як сліпий у тин, у цей зведений мною ж мур, і вважаю його мало не китайською стіною? Хіба в Славгороді більше нема дівчат?

Ні, не потрібні мені інші дівчата.

Оля, Оля… І де вона взялася на мою голову? А може, я просто її вигадав? Може, це лише потреба любити, а не любов? Я звик до неї — і все. А поїде сьогодні — завтра забуду?

Ні, не забуду!

У неї є він?

Є. Але це ще нічого не значить. Принаймні зараз. Вона не хотіла їхати, боролася з собою. Отже, вона — між двома вогнями: ним і мною. Який вогонь сильніший? Хто розтопить кригу її серця?

«Світять очі твої в диму імлистім…» Які в неї очі? Голубі, сині, сіро-голубі?..

Подумки повертаюся до неї знову й знову.

Якби душа могла говорити! Скільки б вона повідала світові про муки, болі, розчарування, що їх зазнає людина на перепуттях кохання, про ті невимовні хвилювання, що їх можна тільки осягти єством, але не передати словами. Там, усередині, грають багатомільйонні струни — журливі й тривожні, там — океан струн. Там нечутно для оточуючих звучать цілі оркестри арф і скрипок. І хай би собі звучали — яке кому до того діло. Та мені чомусь хочеться, щоб їх почув ще хтось, щоб їхня музика схвилювала ще когось. І той «хтось» збагнув ту музику, як я…

Ні, не хтось — Оля…

Увечері вийшов з хлопцями на центральну вулицю. Ішли так, як парубки в селі: незалежно, самовпевнено.

Попереду неквапливо цокала каблучками струнка дівчина.

— Яка хода!

— А фігурка!

— А ніжки!

Гуртом легше залицятися. Та ми не могли дозволити собі таку банальність — випхнули па розвідку Михася Бриля.

— Осліпи її соняшниковим цвітом чубу! Восени він, знаєш, як сяє? Як офіцерські погони!

Завжди, коли бачу Михася Бриля, приходить порівняння Олеся Гончара з «Прапороносців»: як соняшник у цвіту. Чи не таким був на вроду Юрій Брянський?

Бриль щось сказав дівчині й прилаштувався поруч. Бачимо, діло пішло.

Вирішили не заважати і, змірявши туди й назад центральну, повернулися додому.

Години через дві з’являється і Михась.

— Ну, як? — питаємо.

— Наче у кращих будинках Парижа.

— Познайомився?

— Закохався.

— Та ну?

— Хрест по мені вибриком!

— Розкажи…

— А що розказувати. Питаю: «Як вас звати?» — «Джульєтта». Як не закохатися?..

— Серйозно Джульєтта?

— Вось нявєри. Вона гречанка, з Жданова. Там чимало живе греків…

— Вітаємо, Ромео! — ми потиснули Михасеві руку.

— Не журися, Грицьку, — сказав я Розбишаці, а може, швидше собі, бо ми «обоє рябоє». Щоправда, причини для журби у нас різні. — Все буде о’кей.

Він курив на майданчику п’ятого поверху, притулившись спиною до пожежної драбини. А я, нудьгуючи, вирішив скласти йому компанію, хоча цигарку в руки не брав.

— Коли був я маленьким, — через певний час почав свою сповідь Грицько, — мав, може, три або чотири роки і місяцями не бачив нічого, крім стін тісної комірчини зі сліпим віконцем. Годі вже й казати про кошенят чи пташат — не бачив ні веселого сонця, ні зеленої травинки…