Вільям Айріш - Строк минає на світанку

— Усе марно, Квіне. Я ж вам казала. Бачите, місто вже прокидається.

— Поліція теж прокидається. Не гаймо часу, щоб нас тут не заскочили. Ходімо, Руді. Спробуймо.

Він схопив її за руку й потягнув до сходів. Вони спустилися вниз.

— Беріть свою валізу, відмикайте двері й стійте там. А я зателефоную. Це забере не більше хвилини.

Він зняв трубку.

— Ви готові?

Руді стояла біля дверей, тримаючи в руці валізу, готова пуститися бігти. Квін мовив у трубку:

— З'єднайте мене з поліцією. — Тоді обернувся до Руді: — Відчиніть двері, щоб і я встиг…

Вона штовхнула двері й підставила ногу, щоб не зачинялися.

— Алло! Поліція? Учинено вбивство. Іст-Сайд, Сімдесята вулиця. Будинок… — Він назвав номер будинку. — Господар, Стівен Грейвз, лежить мертвий на другому поверсі. В тій самій кімнаті ви побачите двох людей, що вбили його. Вони зв'язані, і ви застанете їх, якщо не будете зволікати. Там-таки, у письмовому столі, знайдете листа і з нього довідаєтеся про причину… Ага, ще одне! Револьвер, з якого вони стріляли, лежатиме біля надвірних дверей, під килимком… Що?.. Ні, не жарт. Якби ж це був жарт. Я? Ні. Просто перехожий…

Квін кинув трубку повз апарат, обернувся до Руді.

— Тікаймо! — І метнувся до дверей.

На мить він зупинився, підсунув револьвер під килимок і слідом за Руді вибіг на вулицю.

— Це їхня машина! — гукнула вона через плече. — Він залишив ключ!

Квін ускочив за нею в машину, пристукнув дверцята, і машина рвонулася з місця. Тільки-но вони повернули за ріг, як іззаду долинув звук поліційної сирени.

— Скоро вони, — мовив Квін. — Якби не машина, нас би злапали.

З шаленою швидкістю вони мчали ще безлюдною Медісон-авеню. Двічі Квін проскочив під червоним сигналом світлофора.

— Однаково не встигнемо, Квіне, — сказала Руді.

— А все-таки спробуймо!

Дедалі розвиднювалось. На сході займався новий день. Ще один день у Нью-Йорку…

«Ну що, Нью-Йорку? Взяв-таки гору? Тепер зловтішаєшся, га? Приємно відчувати, що ти нас здолав, занапастив? Хлопця й дівчину з невеликого містечка. В нас були однакові шанси, еге ж? Як завжди. Ти, страшне, жорстоке місто, місто-лиходій!.. Однакові шанси! Де там! Ти, гниле місто!.. Ти, ти… Нью-Йорку!..»

Сльоза блиснула в Руді на скроні й поповзла далі вбік, майже до вуха, — так швидко вони їхали, й такий сильний був вітер в обличчя.

Квінова рука на мить одірвалася від керма і міцно стиснула її руку.

— Не плачте, Руді, — мовив він здавленим голосом, не спускаючи очей з дороги.

— Я не плачу, — відказала вона. — Такої втіхи воно від мене не діжде. Нехай хоч би що, а я не покажу перед ним свого горя.

Будинки попереду здіймалися все вище. З кожним кварталом вони неначе росли вгору. Спочатку були на вісім-десять поверхів, далі стали п'ятнадцятиповерхові, потім двадцятиповерхові, ще далі — тридцятиповерхові, а там ще й ще більші. Вони пнулися все вище в небо, застуючи світло, аж поки стало здаватися, що машина їде на дні глибокої стічної канави. Десь там, нагорі, ясніло небо, а тут, унизу, все було тьмяне й сіре, завжди сіре — нескінченні бетонні лабіринти, що з них немає виходу…

Вони мчали вже Сьомою авеню, простуючи до Тридцятої вулиці. З правого боку на них насувався Бродвей. Проїхали ще трохи, десь до Сорокової вулиці, — і ось уже Бродвей утворив подвійний трикутник, що його всі називають Таймс-сквером.

Перед ними виросла велетенська будівля «Нью-Йорк таймс». А далі й праворуч — дивний височенний брус, не знати навіщо зведений проти ясного вранішнього неба.

Руді схопила Квіна за руку так несподівано і рвучко, що він крутнув кермо, і вони мало не заїхали на тротуар.

Вона стояла на колінах, видивлялась у заднє вікно й торсала Квіна за плече.

— Квіне, погляньте! Ну ж бо, погляньте! Годинник на вежі «Парамаунт» показує за п'ять хвилин шосту! Тільки за п'ять хвилин шосту!.. Той, у кімнаті, певне, йшов уперед…

— А може, цей спізнюється? Обережно, не випадіть із машини!

Вона посилала годинникові цілунки рукою, не тямлячись із вдячності.

— Ні, цей годинник правильний! Цей правильний! Це мій єдиний друг у цілому місті! Я знала, що він мені допоможе! Виходить, ще можна встигнути. В нас іще є надія…

Вона ніколи більше не побачить хмарочоса «Нью-Йорк таймс»!.. Ніколи більше сюди не вернеться!..

— Сядьте, зараз нам повертати!

Два колеса машини аж одірвалися від асфальту на крутому повороті — і ось вони на Тридцять четвертій вулиці. А там, попереду, за два квартали від них, між Восьмою та Дев'ятою авеню, — там, попереду, вже їхав великий міжміський автобус. Він щойно виїхав з воріт автобусної станції, повернув і почав набирати швидкості — на захід, до річки, до тунелю, в напрямку Джерсі… Додому…