Вільям Айріш - Строк минає на світанку

— Ні, мій годинник мене врятує. Ви ще хлопчисько, ось що я вам скажу. Боже мій, мені вас аж трохи жаль. Не думав я, що ви такий молодий, коли розмовляв з вами по телефону.

Квін закліпав очима.

— Щось негаразд з очима, чи не так? Якісь там ніби кола, правда ж? Неначе великі мильні бульбашки? Отож-бо.

— Що «отож-бо»?

— Ви забагато балакали. І добалакалися до загину. Якби ви тримали язика за зубами, я й справді повірив би, що ви знайшли цей чек у таксі. Ви заснули б у мене в машині й години за дві прокинулись би на березі річки, отут-таки, без чека, але цілий-здоровий і, може, навіть з десяткою в кишені… Що, голова важкувата? Не держиться на в'язах, еге? Весь час донизу хилиться, мов кам'яна, правда ж?

Квін тицьнув себе в підборіддя — голова відкинулася назад. Гоумз по-батьківському всміхнувся.

— Якби ви пили із свого келиха, нічого не сталось би, все було б гаразд. Ви були обачливий, але не досить. Узяли не свій келих, а мій. Я — шахіст, а ви, мабуть, ні. Грати в шахи — це значить розгадати хід супротивника ще до того, як він його зробить.

Він помовчав і знову подивився на Квіна.

— Що, краватка давить? Авжеж, попустіть вузол. Розірвіть комір. Отак! Та від цього вам не полегшало, правда? Нічим не можу зарадити. Ви заснете тут, у машині, а тоді гулькнете в річку, так що од вас і сліду не зостанеться. А перед тим я заберу у вас чек — не втішайтеся, я знайду його, адже він у вас тут. Ви не прийшли б, якби не мали його при собі. Певне, сховали в черевик, еге? Адже це якраз те місце, що його таке хлопча, як ви, має за надійну схованку.

Квін одхилився від спинки сидіння і став намацувати ручку дверцят, але тут-таки втратив рівновагу. Гоумз схопив його за барки і відтягнув назад.

— І куди б то я хапався? Якби ви навіть і вилізли, то однаково не вдержались би на ногах. Упали б на землю, ото і все.

Квінова нога ще раз чи два сіпнулася, намагаючись підвести тіло. Гоумз крутнув ручку і спустив бічне віконце.

— Хочете розбити скло? Та вже й на це немає сили!

Раптом він обернувся і схопив Квіна за руку.

— А це що таке? Столовий ніж? Та яка ж із нього користь? — Він викинув ніж у віконце. — Чули, як булькнуло? Там, попереду, вода — ота темна смужка над радіатором, бачите?

Він одхилився вбік і немовби чогось дожидав.

— Ну що, тепер уже й поворухнутися важко? Отож-бо. Ледве руку підводите, наче хочете відігнати комара. Оце, мабуть, і все, що ви можете ще вдіяти.

«І все ж я дізнався… — подумав Квін. — Я таки мав слушність… Тільки тепер уже надто пізно…»

— Нічого не вийде, шановний наче! — пробурмотів він крізь сон, і голова його востаннє впала на груди. — Руді знає все… Нас двоє, я не сам… тепер…

Руді стояла в темряві стінної шафи, зв'язана й безпорадна. Тепер їм уже ніяк не встигнути до автобуса. Бідолашний Квін! Чекатиме на неї там, у Грейвзовому будинку, в товаристві мерця, аж поки настане день і хтось поткнеться туди. Відразу ж зчиниться галас, його заарештують… І на цьому все скінчиться. Йому ніколи не стане сили здолати місто. Зрештою, ані ця жінка, ані її спільник не лишили нічого такого, що могло б їх викрити. Нічого й схожого на зламаний сейф — слід, що його залишив по собі Квін. І нехай вона потім звинувачує їх скільки завгодно — якщо, звісно, зостанеться жива. Однаково це все буде надаремно. Її слову ніхто не повірить…

Спливали неоціненні хвилини — хвилини, що їх можна було порівняти хіба з краплинами крові з серця. Певне, тепер уже пів на шосту. За десять хвилин вони з Квіном мали податися на автобусну станцію. Тепер цього вже не буде. Та й хіба вона не знала, що Нью-Йорк усе одно їх перехитрує? Він завжди бере гору. Адже вони всього-на-всього хлопець і дівчина з невеликого містечка. Хіба вони можуть змагатися з таким ворогом? Квіна посадять на електричний стілець, а вона назавжди залишиться грубою і злою найманою партнеркою в дансингу — в закладі, що скидається радше на заводський конвейєр, аніж на місце розваг. Назавжди. Без мрій, без сподівань…

Спливали неоціненні хвилини, хвилини, що їх не можна було зупинити…

Нараз двері до кімнати відчинилися, і хтось зайшов. У свідомості Руді блискавкою сяйнула нестямна надія. Ось воно — щасливий кінець, як у романі чи кінофільмі! Хтось прийшов, щоб вирятувати її в останню мить. Може, п'яничка черговий надумав подивитися, чи не сталося чого, бо завважив, що вона не вийшла разом з тими двома. Чи, може, це навіть сам Квін, котрого привело сюди незбагненне шосте чуття…