Крім того, для копіткої роботи з Вовою та іншими братами, тобто такими ж підлітками і юнаками, які приходили сюди за істинними знаннями, потрібні були гроші. І всі радо шукали їх, діставали, де тільки могли, аби платити за мудрість та заучування слів і чекати на появу самого Учителя. Гроші здавали наставникам. Дехто з братів приносив і різні цінні речі. Їх також чемно приймали. Усі мусили зберігати таємницю Світлого Ордену, як називали це товариство поміж себе брати і наставники.
Улітку всіх братів мали везти в табори для молоді. Там юнаків мали навчати — як стати безстрашними, витривалими, як оволодіти бойовими мистецтвами, як загартувати тіло і дух… І для цього теж були потрібні кошти.
Сьогодні Вова сподівався побачити Його. Усі брати говорили про це між собою. Вони сподівалися, що Він, можливо, з’явиться.
Володя їхав, поринувши у свої думки, і зовсім не звертав уваги на людей у маршрутці. Якби він озирнувся, то побачив би Олю, яка тихенько, назирцем, слідувала за ним усю дорогу…
Гомін людських голосів у залі будинку культури видавався не таким, як завжди. Чим саме легенький шум відрізнявся від такого ж перешіптування минулого разу, важко було сказати. Але, здається, всі відчували, що має прийти Учитель.
Юні прибічники Ордену заполонили всю залу. Хто сидів, хто стояв під стінами. Здавалося, що стара зала не вмістить усіх, хто прийшов. Адже було багато новачків.
Раптом двоє-троє наставників швидко покинули сцену. Чомусь запанувала тиша. І тут із-за лаштунків на самісінький край сцени вийшов високий чоловік у білому строї. Він просто підняв руки, неначе вітаючи залу, і та видихнула коротке приголомшене: «Ох!» Чоловік почав говорити якісь дуже прості фрази, і всі заворожено слухали їх. Голос чоловіка був то лагідним, то грізним, він просив, забороняв, напучував, проклинав…
Дехто втрачав свідомість від побаченого й почутого, дехто плакав від щастя. Один юнак бився на підлозі у корчах, та на нього ніхто не звертав уваги. Дві дівчини почали несамовито танцювати, викручуючись під голос Учителя.
Володя спершу не міг повірити своїм очам, — але, вдивляючись в обличчя людини на сцені, слухаючи його заворожуючий голос, упізнав його. Так, це був він! Сльози радості потекли з очей Вови. Тепер він все зрозумів, він пізнав, навіщо живе. Усе просто: слід завжди виконувати прохання і накази цієї людини. І стати відтак, нарешті, щасливим.
Найгірший час у лікарні, як виявилося, тривав десь із полудня до перших сутінків. Навіть така традиційна шпитальна розвага як обід не могла перервати нескінченно розтягненого, гумового часу. Деякі процедури — прийом пігулок, уколи, були ще зранку, до сніданку. А сніданок був саме тоді, коли, здавалося, вже настає крайня межа голодного терпіння. Потому були крапельниці, огляд лікарів, зрідка — рентген. Усіх страшенно цікавило, як зростаються кістки Сашкової руки. Щоправда, іноді післяобідній сон щасливо скорочував нескінченний шпитальний час.
Відтоді, як Сашко прийшов до тями, все «населення» відділення травматології під різними приводами намагалося заприязнитись із ним, поговорити й ніби між іншим дати якусь мандаринку чи цукерку. Сашко був наймолодшим у «дорослому» відділенні. Він опинився саме тут через те, що в цій гарній, як казали — провідній лікарні працював друг його батька. І друг — головний лікар — зробив виняток для підлітка, бо Сашка хотіли класти в якусь дитячу лікарню, а батьки вважали, що вона незрівнянно гірша за цю. Врешті-решт, оскільки він був «потерпілий від хуліганського нападу», як записали в міліцейському протоколі, хлопцеві, попри його вік, дозволили лікуватися серед дорослих мужиків.
Сашкові боліло в багатьох побитих місцях, пересувався він ледь-ледь. Проте намагався мовчки зносити все, не плакатися, і на традиційне запитання лікарів, як він себе почуває, завжди відповідав: «Добре!» Позитив, як любив говорити Сашко, був у тому, що нарешті він випірнув із темного провалля — чи сну, чи забуття. Навіть голова його працювала цілком нормально, тільки іноді боліла. Читати книжки, дивитися телевізор і тим паче мати справу з лептопом йому категорично заборонили. Лікуючий доктор Лариса Едуардівна пояснила Сашкові, що «голову слід поставити на місце», а потім бавитися з телевізором і рештою «другорядних речей». Так і сказала — про комп! — «другорядна річ». На щастя, можна було слухати музику, і хлопець припадав до свого CD-плеєра, мугикаючи під носа улюблені мелодії. А потім мати зробила Сашкові королівський подарунок: принесла новенький i-pod на вісімдесят гігабайтів пам’яті з неймовірною кількістю записаної музики і пісень. Сашко був вражений. Такого щедрого дарунка він не чекав, і остаточно вирішив, що його преди, попри деяку занудливість, — класні. Згодом з’ясувалося, що ідею купити цю чудову річ батькам Сашка підкинув його старший брат — Євген. Але це стане відомо потім і аж ніяк не применшуватиме «просунутості предів», як казав сам Євген.
Читать дальше