Олесь Ільченко - Смертельний круїз

І ось незабаром мрія — мамина і його — мала здійснитися. Все необхідне вже було: і квитки на літак, і туристичні путівки, і навіть оці чудові маска, ласти і трубка!

Марко вирішив, що буде вести зворотній відлік днів до їхнього від’їзду. Він, звірившись із календарем, просто виписав числа місяця у стовпчик, і почав щоранку викреслювати одне з них, наочно спостерігаючи наближення дня і часу початку далекої подорожі.

Після того, як щаслива мама принесла Маркові знаряддя для майбутнього підводного дослідження рифів та інших чудес Червоного моря, хлопця охопили докори сумління. Цього разу зовсім з іншого приводу. Адже він потай, як і багато хто з його однокласників, час від часу курив цигарки, ховаючись від завуча, вчителів, а перед поверненням додому ретельно набивав рота жувальною гумкою — щоб мама не почула огидного запаху. Проте вона все одно відчувала, що Марко курив, і частенько сварила хлопця. Але тепер, в цей день, всередині у ньому щось ніби перевернулося, і він відчув, що не в силі більше брехати мамі, ховати запальничку й сигарети… Марко з деяким подивом і ніяковістю усвідомив, що йому соромно. Він рішуче відклав маску і ласти, встав, знайшов напівпорожню пачку із цигарками, зіжмакав її і викинув у відро зі сміттям. Усе, досить бути як усі. Досить мавпування. Він сказав «ні» — отже, так і буде. Крапка. Більше жодної сигарети, очманіння в голові, кашлю вранці й сумних поглядів мами. Є у нього, зрештою, характер чи ні?

У школі Марко затято стримував себе, аби не розповісти всім про те, що він поїде на канікулах не просто кудись, а на Червоне море. І не просто так, а з новими причандалами для плавання серед коралових рифів!

Проте Марко не розказував про це, бо не хотів видатися наївним і кумедним. Він-бо знав, що мало не півкласу, його друзі й приятелі, вже їздили до Єгипту, Туреччини, дехто бував у Греції, а Оленка з батьками навіть відпочивала на Канарських островах. Тому щодо «простого» Єгипту він вирішив поки що не говорити.

Після уроків Марко поспішав додому: він хотів черговий раз помилуватися своїм підводним спорядженням і почитати книжку Жака-Іва Кусто про корали. Велику книгу з гарними фотографіями таємничих глибин морів і океанів він, на свій подив, знайшов, забуту серед інших, у великій книжковій шафі.

За школою, там де пролягав його шлях додому, в закутку, утвореному стіною сусіднього будинку і кущами, він побачив гурт підлітків і одного хлопця — Валеру — з випускного класу. Всі вони реготали, курили, а дехто, не криючись, пив пиво.

— Марику! — гукнув йому Олег з паралельного класу. — Підходь, посмалимо!

— Та… — знітився Марко. — Я поспішаю.

— Сьогодні ніхто нікуди не поспішає, — авторитетно заявив Валера. — Хіба що на «метадон».

Усі вибухнули реготом, але Марко не зрозумів, у чому полягає дотеп.

— Сьогодні грає наше «Динамо» із «МЕТАлургом» з ДОНецька, тобто з «МЕТАДОНом», — сміючись, пояснив йому Олег. — Усі просто пруться від такого «метадону»!

— Слухай, Марику… — почав був Валера.

— Я Марко, — поправив його хлопець; він не любив, коли його називали «Мариком».

— Марко, Марик, яка різниця? — знизав плечима Валера. — Зроби затяжку, закайфуєш!

— Точно, — погодився зі старшим однокласник Марка Вітя. — Плющить кльово, конкретно.

— Я кинув курити! — заявив Марко.

— Давно? Ну ти даєш! — зареготали хлопці, розпитуючи Марка і коментуючи його вчинок. — Кидати — шкідливо для здоров’я!

— Замовкніть, — несподівано обірвав усіх Валера. — Може, Марко серйозний чувак і смалити хоче щось серйозне? Так спробуй косячок! Трава — суперова!

Валера простягнув запалену самокрутку Маркові. Хлопці замовкли і уважно дивилися: що ж зробить Марко? Мовчання і погляди ставали нестерпними. Марко, аби всі відчепилися від нього, взяв самокрутку і звично затягнувся — раз, другий… Йому сподобалося, і хлопець почав швидко й глибоко затягуватися ароматним димом. Валера ледь відібрав у нього залишок косяка.

Відчуття від цього куріння у Марка були зовсім не такі, як від звичайної цигарки. Тіло раптом стало легеньким, невагомим, думки десь розвіялися… Усе стало довкруж якимось не таким — високий колись ліхтар раптом виявився меншим за бетонний бордюр доріжки, і це було страшенно смішно! Марко почав реготати, як навіжений, і вслід за ним реготала вся компанія.

— Ну як, кайф? — поцікавився Валера.

— Ага! — продовжував реготати Марко. — Ви всі такі прикольні! Я не можу… Ха-ха-ха! Ну й морди у вас! І небо зелене!