Андрій Кокотюха - Клуб Боягузів

— Родич? — запитала Оксана.

— Якщо йому вірити — один із прямих нащадків Зенона Драгомира. Той самий нащадок по чоловічій лінії, якому несправедливо не перейшла в спадок дорогоцінна срібна табакерка. Тепер учитель Драгомир хоче її вкрасти.

— Нічого собі! — вигукнув Денис. — І треба було такий город городити? Пішов — і вкрав, що може бути простіше?

— Не скажи, — заперечив Максим. — Він сам мені признався, як на духу, довіру так виказував. Подружжя Нагорняків — скромні пенсіонери. З квартири вдвох майже не виходять, удома постійно хтось є. Єдиний виняток — концерти чи опера. У цю п'ятницю, тобто — післязавтра, Драгомир пошле їм квитки в філармонію. Він уже давно придумав, як це зробити — щось типу благодійного подарунку родині призабутого композитора. Причому квитки дорогі будуть, а в певний час по Нагорняків під'їде спеціально замовлене таксі. Воно ж забере їх після концерту додому. Все це, аби ви знали, буде оплачене вчителем з так званих боягузівських членських внесків.

— Він це теж тобі розказав? — недовірливо запитала Мавка.

— Не такий уже вчитель і дурний — повністю карти розкривати. Але я по дорозі помізкував — іншого висновку просто не напрошується. Де б Драгомир ще гроші взяв? Срібна табакерка, так собі думаю, йому теж не на добру пам'ять потрібна. Срібло, звісно, дешевше за золото. Але срібло — раз, італійська робота — два, антикварна річ — три, дарчий напис на фамільній реліквії — чотири, подарунок друга графа Потоцького — п'ять. Усе це вкупі робить срібну табакерку дуже цінною.

— Ну, а твоя яка роль? — нетерпеливився Денис.

— Подолати свій страх. Залізти через кватирку до квартири Нагорняків, поки хазяїв не буде.

Відчинити двері зсередини — замок там досить простий. Учитель каже — треба тільки ручку повернути. Потім він сам зайде, візьме табакерку — і все. Нагорняки не відразу побачать пропажу. Слідів пограбування так само не буде. Я ж позбудуся страху, вчитель обіцяв. Для такого завдання дівчатка не годяться. Ти, Олю, полізла б через кватирку в чужу квартиру?

— Ніколи в житті! — щиро вигукнула вона.

— Бачиш! А хлопець на це швидше поведеться. Тут же не просто проникнення в чужу квартиру. Тут — ціла пригода, ще й довкола таємничої спадщини. Підступні родичі, законний спадкоємець, поновлення справедливості, сміливі вчинки — що може бути цікавішим та благороднішим? Комусь ще щось не зрозуміло?

— Мені! — озвалася Оксана. — Що ти збираєшся робити далі? І що робити нам?

— Я полізу в кватирку, — миттєво відповів Максим. — А вам... Для вас теж знайдеться робота для подолання страху.

План дій обговорювали упродовж наступного дня так старанно, що врешті-решт почали провадити розмову по колу, і Біланові це набридло.

Він попросив у Мавки аркуш паперу, сів за робочий стіл її дідуся, написав по пунктах, що кому треба робити, і на цьому попросив розмови припинити. Краще за той час, що лишився, місто подивитися. Бо за цими всіма пригодами головних цікавинок гості так і не побачать.

А в п'ятницю під вечір вся компанія, пообіцявши пані Любі повернутися вчасно, вийшла з дому, і далі вже всі діяли за розробленим планом. Максим пішов наперед, бо чомусь вирішив раптом — хитрий учитель може придумати стежити за ним. Ще вчора Мавка і Оля показали іншим потрібну вулицю, на якій жило подружжя Нагорняків. Потрібний будинок теж знайшли, навіть потрібне вікно побачили — на другому поверсі, у двір виходить.

Тепер, наблизившись до будинку, Максим зайшов у найближче підворіття, притулився спиною до холодної стіни, визирнув. Недовго чекав — таксі приїхало за двадцять сьома, літнє подружжя вийшло з під'їзду, чоловік галантно допоміг жінці сісти в авто, вмостився сам. Щойно машина рушила, Білан вибіг зі свого сховку.

Як і обіцяв учитель, під стіною лежала невеличка драбина. Дивно — ще вчора її тут не було. Отже, якимось чином він приніс її сюди сьогодні. Та ще й так, аби ніхто на нього уваги не звернув. Вулиця для подібної справи дуже пасує: тиха, крамниць мало, майже глуха, тут і вдень мало хто ходить. А залазити у вікно треба взагалі з дворика.

Ідеальний час, ідеальне місце, ідеальний план.

Подумавши так, Максим Білан приставив драбину до стіни. Як наказував учитель — таким чином, аби драбина стала збоку від вікна на першому поверсі. Бо з нього хлопця можуть випадково побачити.

Драбина виявилася старенькою і хиталася. Обережно, аби вона не розвалилась, Максим піднявся на рівень підвіконня другого поверху по вузеньких щаблях. Тепер починалося найскладніше для нього — акробатична вправа. Черненко, поза сумнівом, упорався б із таким завданням краще. Та нема ради — треба самому викручуватися. Мало не втулившись у стіну, Білан вдихнув і на видиху відірвав ліву ногу від щаблини, переставивши її на підвіконня. Одночасно ліва рука схопилася за край — вікна.