Максим Кідрук - Твердиня

— Хто це? — кинув у білу безмовність українець, а уява вже малювала картини того, як невідомий науці хижак, безшумно розправившись із його друзями, ласує їхніми теплими нутрощами.

— Я, — обізвалась Сатомі.

— Ти куди? — Левко почув стурбований голос американця.

— Хочу відлучитися.

— Куди? — наполягав Ґрем.

— У те місце, куди Сьома радив виходити, прив’язуючись до намету, — невдоволено буркнула японка.

Сатомі чула хрускіт гілки, проте не надала йому значення. Гілки тріскали й раніше, і нічого страшного не відбувалося. Крім того, їй справді припекло в туалет.

— Не відходь далеко, — заклопотано попрохав українець.

Якби не туман, хлопці побачили б, як дівчина червоніє від сорому й обурення.

— Годі вам! Випроваджуєте, наче у відкритий космос.

Сатомі взяла Семенів світлодіодний ліхтар «Outwell Vektor» і потупала в кущі. Хлопці чули, як шелестить трава під її ногами і поскрипують, відхиляючись, гілки.

За десять кроків японка спинилася, шелест стих. Обернулася — табору не було видно. Втім, вона досі була близько. Постоявши секунду й освітивши клубки туману, що ніби наповзали один на одного, дівчина пішла далі. Сатомі не могла дозволити, щоб хлопці чули, як вона дзюрить. Просто не могла.

Шарудіння і поскрипування, відновившися, стали віддалятися від табору. Почувши їх, Левко гукнув:

— Сатомі, не відходь дале…

І в цей момент японка пронизливо заверещала:

— А-а-а-а-а-а!!! Допоможіть! Тут хтось є! А-а-а!!!

Українець не усвідомив, як скочив на ноги. Попереду тріщало галуззя — Ґрем і Сьома рвонули навпростець до Сатомі, чиї крики стихли, поступившись гучним схлипуванням. Сам він вирішив не перти напролом і подався праворуч, обходячи місце, де стояла дівчина. Якщо він не бачить, значить, і його не бачать теж.

Американець із росіянином добігли до Сатомі.

— Що з тобою?

— Хто тут?

— Я бачила… бачила… когось, — затинаючись, говорила японка, — ось там… просто попереду.

— Кого?

Левко чув, як тремтить голос Семена, але зберігав спокій. Українець був радше напружений, ніж нажаханий. Їх хочуть налякати. Якби їх хотіли повбивати, то давно перерізали б горлянки. Стараючись ступати обережно, хлопець заглиблювався в ліс.

— Не знаю, Сьома… там хтось стояв… у тумані…

— Хто тут?! — оглушливо скрикнув Ґрем. — Що вам треба?

«Правильно, покричи, янкі, — скрушно похитав головою українець, — покажи їм, де твоя макітра».

У відповідь — ні звуку.

— Тобі приверзлося, — трохи сердито проказав росіянин.

У тумані попереду нікого не було.

— Але я бачила…

— Там нема нікого. Пішли до табору, — обрубав Семен.

Левко почув, як тихо зашаруділо гілля за кілька метрів від нього.

— А де Лео? — спохватився Ґрем.

— Лео, ти в таборі? — гукнув росіянин.

Українець вирішив не відповідати. М’яко пригинаючи ступнями траву, він посувався до місця, де Сатомі засікла невідомий силует.

— Лео, що за жарти? — Мулат намагався говорити строго, але голос розколювався від перестраху.

Пригнувшись, Левко дивився під ноги, щоб ненароком не наступити на суху галузку й не накоїти шуму. Піднявши очі, він помітив, що туман трохи розійшовся, оголивши просіку, оточену двома рядами схожих на бамбук рослин. У кінці просіки, за десять метрів від Левка, хтось стояв. Серце похлинулося скаженим клекотом. Сірий силует проступав крізь туман, наче накритий білим рядном мрець на столі у моргу. Стояв і не рухався.

Українець не бачив обличчя, воно було сірим, пливким, як і весь обрис, але, судячи з положення голови, очі були спрямовані просто на нього.

Хлопець відчув, як унизу живота зціпило м’язи, а в кишках зануртувало. Сміливість вивітрилась, і він ледь не закричав, як Сатомі хвилину тому. Пальці похололи, а на долонях виступив холодний піт. Саме завдяки останньому Левко згадав, що тримає дещо в правій руці.

Мізинцем лівої руки переконавшися, що направляє балончик пусковим отвором від себе, хлопець витягнув руку, прицілився і натиснув на ковпачок. «Frontiersman» спрацював, видавши агресивне «пшс-с-с», і біла струмина, практично злившися з туманом, полетіла до загадкового силуету.

Обрис незнайомця, який секунду тому виглядав лячним і загрозливим, враз втратив усю моторошність, захистившись типово людським жестом: він підняв передпліччя, затулив ним рот і ніс і відступив у туман.

«Принаймні ти людина», — відзначив Левко. Руки тряслися, але усвідомлення того, що силует матеріальний, що він — хай як це банально звучить — із нашого світу, перекинуло місток над прірвою паніки, яка розверзлась у хлопця під ногами.