Максим Кідрук - Твердиня

О 16:05, востаннє звірившись із навігатором, росіянин повів «BRIG» навпростець до берега.

— Що там? — Левко ненавидів моменти, коли Семен обкутував власні дії сакральною таємничістю, напускав на себе поважнючого вигляду і нікому нічого не пояснював — поки не настане час. Але не спитати не міг.

— Стаємо на ночівлю, — незворушно розтовкмачив Семен.

— То ти на сонці перегрівся чи від шуму в очах потемніло? — поцікавився Лео.

— Знайдемо місце, розіб’ємо табір і відпочинемо, — наче й не чув товариша.

— Чувак, ти оглух? Ми тринькаємо час. — Сонце не пройшло й половини шляху від зеніту до горизонту на заході. — Ми спокійно відмотаємо ще півсотні кілометрів, перед тим як ти перестанеш розрізняти, де вода, а де земля, і, я впевнений, знайдемо місце, краще за це.

Перед носом моторного човна росло хаотичне переплетіння гілок і рослин-паразитів, що тільки на вигляд здавалися тонкими і кволими, а насправді без мачете їх було не розірвати.

Сьома міг пояснити причини свого рішення, але вирішив зіграти нечесно:

— Давайте проголосуємо. Хто за те, щоб знайти чистину, поїсти і полежати?

Дві руки в центральній частині човна метнулися вгору. Левко скрипнув зубами. Сьома переможно посміхнувся:

— Навіть якщо я утримаюсь, ми стаємо на нічліг, брате.

Вони заштовхали «BRIG» у мангрові зарості і прив’язали його там. По тому, орудуючи мачете, стали розчищати дорогу до берега.

Коли після десяти хвилин махання здоровенними ножами під ногами все ще хлюпала вода, Ґрем спинився, витер піт рукою і сказав:

— Можна відкликати свій голос?

Семен не зреагував. Смішно вимахуючи ножем, він уперто врубувався у прибережні зарості.

— Семе, я з тобою розмовляю, — підвищив голос мулат. — На біса ми сюди полізли? По дорозі було повно місць, де можна причалити до берега.

Раптово Сьома зник, наче провалився під воду.

— Се’ем? — насторожено покликав американець.

— Він упав? — визирнула з-за Ґремового плеча Сатомі.

— Сплеску не було, — промовив Левко, витріщаючись туди, до щойно стояв Семен. — Його наче… джунглі наче проковтнули його… Сьо-о-ома!

У кущах заворушилось, і крізь гілля долинув спокійний голос:

— Ідіть сюди, плаксії.

Відхиляючи руками незрізані гілки, Левко, Ґрем і Сатомі заспішили до того місця, де востаннє бачили росіянина.

Першим крізь зарості пробрався Левко і несподівано усвідомив, що нетрі скінчилися, він стоїть на початку довжелезної просіки, обабіч якої здіймаються високі дерева. Росіянин тупцяв поряд, витираючи хусточкою ( сраний інтелігент , механічно зауважив Лео) обличчя.

— Ух ти, — лаконічно виразив здивування українець. — Що це?

— Ти не здогадуєшся?

На початок просіки видерся Ґрем, за ним — Сатомі.

— Злітна смуга? — тихим від невпевненості голосом припустив Левко.

Збивала з пантелику висока, майже по пояс трава, що встеляла розчищену ділянку.

— Тобі пора на шоу «Розумник», — підколов Ґрем, роззираючись. — Он літак.

Під деревами, в іншому кінці посадкової смуги, вткнувшись носом у зарості, стояла біла «Cessna» з червоними смугами на боках і пофарбованими у червоне кінчиками крил та рулів висоти.

Семен не відповів, прискіпливо вивчаючи вільну від рослинності смугу.

— Ти навмисно йшов сюди, правда? — спитав Левко.

— Так.

— Гадаєш, тут є люди? — Українець кивком показав на одномоторний літак за кілька сотень метрів від них.

— Не думаю. Той літак покинутий і, мабуть, давно не літає.

— Тоді що ми тут робимо?

— Тут бувають люди, — скоса зиркнувши на Ґрема і Сатомі, Сьома різко перейшов на російську: — Если вдруг мои запломбированные в навороченной парижской клинике зубы окажутся среди тех, что мы нашли в Расщелине Черепов, я не хочу, чтобы это сошло им с рук, тем, кто завалил Расщелину черепами. Если вдруг со мной… с нами что-то произойдет, я не хочу, чтобы это произошло напрасно. Понимаешь? — Семен помарширував уперед, розсовуючи траву руками. — Поставите намети, о’кей? — попросив японку й американця, повернувшися до англійської. — А ми з Лео назбираємо дров на багаття.

Літак, як і казав Сьома, виявився старим. Можливо, він ще міг літати, але те, що його довго не піднімали в повітря, не викликало сумнівів: колеса вгрузли в землю, рулі висоти й елерони кволо обвисали, колись давно сніжно-білий фюзеляж посірів від дощів, заклепки на листах «підтікали» іржею.

Левко обійшов «Cessn’у», обдивившись із усіх боків, поки Сьома, скинувши рюкзак і присівши навпочіпки, дописував послання.