Максим Кідрук - Твердиня

Українець ловив на собі їхні погляди, по черзі зазираючи в сухі некліпні очі японки, американця і росіянина, і відчував, як між ними чотирма виростає прозора стіна. Вони все ще можуть чути один одного, можуть торкатись, потискати руки, але стіна нікуди не зникатиме. Поява невидимої роздільної лінії гнітила Левка, разом з тим хлопець осягав: колишні друзі мають право так поводитись. Він не знав, як виразити свої почуття словами, але інтуїтивно усвідомлював, що одна справа — скинути перуанця в провалля, будучи впевненим, що він є останньою перешкодою на шляху до свободи, і зовсім інша — холоднокровно пристрелити пораненого й беззбройного бідолаху з автомата АКМ. Хай як ірраціонально це прозвучить, але вбивство може бути різним: у першому випадку до смерті призводить зіткнення з землею на великій швидкості, в другому — навмисно випущена куля. Якщо пощастить, у першому випадку років за п’ять вдасться переконати пам’ять, що ніякого поштовху не було, хлопчина сам перечепився й шугонув у прірву (і потім чіплятися за вигадку до самої смерті). В другому випадку… навряд чи можливо, не розлучившись зі здоровим глуздом, переконати свідомість у тому, що автомат випадково опинився у руках, а куля вилетіла з дула за власним бажанням…

Зрештою Левко рушив їм назустріч. Помітив, що Сатомі тривожно позирає на АКМ, і відкинув автомат убік, до стіни барака. Спинився за крок від них, майже фізично відчуваючи присутність незримої перегородки.

— Яке друге питання? — поцікавився українець у Сьоми.

Левко очікував, що Семен перепитає, що він має на увазі, і йому доведеться нагадати про розмову в «норі», але росіянин чекав на запитання і цього разу обійшовся без затяжної преамбули:

— Ми всі маємо випити узвар з бруґмансії.

— Що?!

Левко отетерів. Але лише він. Сатомі й Ґрем ніяк не відреагували. «Вони вже знають і… погодилися», — здогадався хлопець.

— Ми лишаємось у цитаделі, — інертним тоном лектора, що розповідає про плівкове кипіння в парових котлах, пояснив Сьома. — Це прикро, але факт. І якщо ми хочемо дожити до вечора того дня, ранком якого очуняє все це осине гніздо, ми маємо зняти з себе підозри. Ми мусимо бути у відключці або хоча б «накачаними» дурманом, коли вони відійдуть. Або коли прилетить Джейсон.

— Я все одно не розумію: для чого? Чому ми не можемо просто симулювати отруєння?

— Що тут розуміти? — Сьома й далі говорив спокійно. — Після такого рейваху Джейсон зробить усе, щоб дізнатися, хто його затіяв. Ми не знаємо, чи є у лабораторіях засоби, щоб зробити аналіз крові у всіх, хто був у цей день на Твердині, і визначити вміст алкалоїдів, але ризикувати не можемо. Крім того, є багато інших способів визначити, чи справді людина перебуває у безпам’ятстві. Не скидай з рахунку Мела Барра, він може все забути, а може щось запам’ятати і після пробудження ставитиме неприємні запитання. Те саме з Марко Молінарі, мені здається, він щось підозрював, я не впевнений, але… краще нам бути такими самими, як кухар, як лікар, як усі решта, коли вони прокинуться. Лео, нам потрібне алібі, і ми не можемо симулювати отруєння.

— А ти не боїшся, що ми… — Українець не договорив.

— Вип’ємо меншу дозу.

Роздувши ніздрі, Левко вгризався очима в зіниці росіянина.

— Ти гівнюк, — тихо промовив він.

— Ну чувак… — розвів руками Сьома.

— Ти гівнюк, що завжди має рацію.

Семен посміхнувся, ледь піднявши кутик рота, хоча очі лишалися сумними:

— Так, я знаю, Лео. Я гівнюк, що завжди має рацію.

Кожен сам собі налив півчашки охололого чаю, після чого вервечкою вони подались до «нори». Левко з Семеном розсудили, що краще «причаститися» до Янгольських Сурм у печері, щоб ніхто з них, будучи в безпам’ятстві, не звалився з Паїтіті абощо. Минаючи тіло Джеррона Старкса, Сатомі спинилась, на нижніх повіках зібралась волога, а губи затремтіли. Семен злякався, що японка відмовиться, виплесне вміст своєї чашки, розвернеться і побіжить геть, або ще гірше — влаштує істерику, але за хвилину дівчина опанувала себе. Принаймні на якийсь час.

Хлопці й дівчина ввійшли до «нори», ввімкнули світло і розсілись на матрацах (мулат забився у найдальший куток).

— П’ємо по півчашки, більше не треба, але заковтуємо залпом, — мовив Сьома.

Сатомі кавкнула, глибоко вдихнула і лише тоді спромоглася озватись:

— Пообіцяйте, що стримаєте мене, якщо… якщо захочу зробити те ж саме, що й він. — Вона мотнула головою в той бік, де лежало тіло археолога. Волосся воронячими крилами злетіло в повітря і впало, частково закривши збіліле лице. Несподівано дівчина заходилась голосно хлипати: — Це ж я… я… я власно-о-оруч п-принесла йо-о-ому о-отруєну…