Радій Радутний - Три тисячі смертей

— Ну звісно, після такого квасу!.. — зненацька докинув Калібр.

Всі знову зареготали.

Ближче до вечора джип із солдатами удачі знову спробували притиснути дорожні рекетири. На цей раз вистачило одного пострілу з Калібрового "глока", та й то вгору.

— Цивілізовані місця, — зітхнув Дізфайндер. — Ось трохи далі конкуренти один одному бензовози з РПГ дірявлять.

Але, незважаючи на таке пророцтво, до Москви найманці доїхали нормально.

Столицю вирішили об'їхати — московські ГІБДД [4] Государственная инспекция безопасности дорожного движения. івці все ще пам'ятали горезвісний рейд доведених до відчаю чеченів на Будьонівськ у 1995 році, й підозрілі машини обшукували.

— А ось тепер, хлопці, починається справжня Росія, — урочисто провістив Дізфайндер, зупинивши джип одразу за околицею. — Готуйтесь.

— А раніше що було? — не зрозумів Сапер.

— "В России два населенных пункта — Санкт-Петербург и окружающая деревня", — процитував Дізфайндер.

Наче на підтвердження його слів, з-за повороту вискочив трактор — подертий і розхлябаний, вихляючись, прокотив серединою дороги до наступного повороту, перед самим з'їздом з траси хитнувся вбік й раптом важко завалився в кювет. Сапер оглянувся — Дізфайндер спостерігав ту картину так байдуже, наче бачив разів сто. Втім, цілком можливо, що так воно й було.

З трактора тим часом вибрався миршавий дядько в подертій фуфайці, хитаючись, обійшов завалену мало не догори колесами техніку й раптом виблював просто на розпечений мотор.

Зашкварчало. В повітрі засмерділо смаженим блювотинням — але дядькові, вочевидь, полегшало, бо він задоволено усміхнувся й, аккуратно розстеливши фуфайку, приліг на траву поруч з кюветом.

Найманці перезирнулись, поспіхом сіли в джип й рушили далі.

— Це, хлопці, ще дурниця, — розпатякував далі Дізфайндер. — Чим далі на схід, тим цікавіше. У Сиктивкарі, бувало, вийдеш у суботу на вулицю — вранці ще ходять. А увечері вже всі покотом лежать. Один на одному. З кюветів ноги стирчать. А кювети там триметрові. Один мій знайомий на своєму "москвичі" туди заїхав — сп'яну, звичайно, — так тільки за багажника й витягли.

— А із знайомим що?

— А нічого, що йому зробиться. Просидів добу по шию у воді, випив дві пляшки горілки, що випадково на задньому сидінні завалялися, а коли витягли — обтрусився, й побіг за пивом для нас.

— Нормально... — навіть пес, здавалось, мав зачудований вигляд.

— Але все це дурниці, порівняно з Радянською Армією. Отам пили — так пили. Колись, згадую, трохи випили на бойовому чергуванні, потім один єфрейтор згадав, що його дівка кинула, з цього приводу ще трохи випили, потім він почав плакати, що жити без неї не може — я вже зрозумів, до чого йдеться, пішов у пультову й переключив керування на резерв — і що ви думаєте? Ще через півгодини напився хлопчина "в дим", набив морду радистові, підбив його передати "моноліт" — це кодовий сигнал на запуск ракети, а потім вломився в головний зал, гатив кулаками по пультах й горлав, що всі кругом педерасти, і він зараз всю дивізію в повітря підніме.

— Ну й чим закінчилось? — Ганс, здавалось, першим почав звикати до таких подробиць.

— А нічим — я ж пульти попереключав.

— Та я не про те. Хлопцеві що потім було?

— Ми його в туалет закинули до ранку, й хлорки в унітаз сипонули. Щоб протверезів.

— І все?

— А що ти йому зробиш? З армії виженеш?

Всі засміялись. Моше покрутив головою — Дізфайндер вже знав, що цей жест означає "нам би таку армію..." або щось у такому ж дусі.

— А ще було колись... Прийшов до нас молодий. Дурний, як пень. Хотіли з нього радиста зробити — але плюнули, й став він кочегаром та прибиральником. Тож якось переключили керування пультами на резерв, завели його під якимось приводом до залу — коли раптом... Дзвінок! Сирена! Сержант за пультом вмикає динамік, а звідти — матюки хвилин на десять. "Це, каже, полковник Іванов! Ви моноліт вчорашній зареєстрували?". А той хлопчина вже слово "моноліт" чув, але що означає — не знав. А сержант за пультом аж труситься — "ні, каже... Ще не заре..." " Якого біса!". "Не всти..." "Під трибунал всім розрахунком! У дисбат! На три роки! Згною!", й таке інше. Й виключається.

Сержант — аж блідий, головою на руки впав й мало не плаче. "Ось, — каже. — Приїхали. Пропав ні за цапову душу. Нема моноліту. Й дістати десь не можна — бо ж на бойовому посту. Пропав".

Цей хлопчина молодий, аж плечі випростав.

— Я, — каже, — товаришу сержант, схожу. Ви тільки скажіть, куди.