Радій Радутний - Три тисячі смертей

Дівча спочатку верещало, як шалене, особливо, коли її прив'язували до великого обіднього столу, потім стихло й лише зойкало, коли попадався хтось з особливо великим, потім вже й не зойкало, а потім Мохаммед Стінгер її перевернув й почалось друге коло...

Дізфайндер посміхнувся.

Потім, кажуть, приперся Джон Напалм й розважився із здобиччю на свій екзотичний манер — Дізфайндера пересмикнуло, хоч він того вже й не бачив. Чорт, якби Напалм був з ними, то з п'ятдесяти метрів він зі своєю цяцькою змів би напасників безпосередньо в пекло, без пересадки...

Очевидно, Вибий Око думав так само й тема якось сама по собі вичерпалась.

— А чому тебе називають Дізфайндер? — раптом поцікавився Джонні.

— Тю, — здивувався Юр. — А чому тебе — Вибий Оком, а Джона, скажімо, — Напалмом?

— Бо я і є Вибий Око, — цілком логічно відповів Джонні.

— Приціл на моїй гвинтівці так налаштовано. Було. А Джон — вогнеметник.

— Справді, — Юр знову посміхнувся. — А Дізфайндер — це... ну, щось, на зразок... ну, начебто той, хто не знайшов.

— Цікаве прізвисько, — заохочувально кинув поранений.

— Справді, цікаве, — знову посміхнувся Юр. — Напочатку було Дезфайндер — тобто той, що знайшов смерть. Шукач Смерті. Але відшукати її ніяк не вдавалось й хтось переінакшив на Дізфайндера.

— Цікаве прізвисько, — повторив Вибий Око. — А чи виправдане?

Шукач Смерті поморщився.

— А біс його зна... Колись було саме так... а зараз — не знаю. Та бач, здається ми з нею знайшли одне одного.

— З ким це — з нею?

— Ну з ким ж іще... — Юр пирхнув. — З леді в білому.

Джонні здригнувся — це було знати з легкого шереху.

— А раніше чому ти її шукав?

Взагалі-то, серед найманців така цікавість вважалась поганим тоном. Ну живе собі чоловік — то й добре, а що він там творив раніше — то його справа. Але тут, за часницю до смерті... мабуть, зберігати традиції не було сенсу.

— Через нещасне кохання, — іронічно буркнув Дізфайндер.

— А серйозно?

— Та я серйозно...

Запала тиша — втім, дуже ненадовго. Її розігнав дивний звук — суміш кахикання й шарудіння — Джонні сміявся.

— Ти чого? — спохмурнів Шукач.

— Через тебе... дурню... — не міг зупинитися Вибий Око.

— Юр Дізфайндер, Юр Розпусник, Юр Червонорукий — хотів застрелитись через нещасне кохання... Розповісти кому... так здохнуть же від сміху...

Дізфайндер напружився — потім згадав, що розповісти ніхто нікому й нічого не зможе — й собі посміхнувся.

— А вона ж що?

— Нічого... Вийшла заміж й виховує дитину.

— То що ж у вас сталося?

— Дурниці, — відвертість найманця явно мала межі. — Кінець кінцем просто розійшлись.

— А чому... — а от цікавість Джонні явно кордонів не мала. — А чому ж не застрелився?

Юр знову пирхнув.

— Бо не зміг.

— Злякався?

Шукач скривився, потім вилаявся й пробурчав:

— Не зміг.

— А що там могти... — все хихотів Вибий Око. — Береш цяцьку й натискаєш...

— Та невже? — Юр завівся. — Ну дивись... тобто...

Він згадав порожні зіниці Вибий Ока.

— Пробач.

— Та добре. То що ти хотів показати? Може, хоч розкажеш?

— Та ні.

— Чому ж?

— Не повіриш. Втім... я здається, знайшов спосіб показати.

Він дістав з кобури величенький «люгер», сунув його до рук Вибий Ока.

— Перевір, чи заряджений.

Почулось сухе коротке клацання.

— Заряджений.

— Тоді пильнуй.

Юр взяв пістолет, й не відпускаючи руки Джонні, підніс собі до скроні.

— Егей, хлопче, ти що замислив? — стривожився той.

Сухо клацнув бойок.

Вибий Око випустив пістолет, наче його було розпечено до червоного.

— Дурниці, — невпевнено сказав він по паузі. — Навчальний патрон.

Він намацав серед цегельної мішанини зброю, відвів вбік й знову натис спуск — самостійно. Гримнув постріл. У замкнутому приміщенні він здався гучнішим за постріл з самохідної гаубиці.

— Осічка, — вперто прошепотів Джонні.

— Давай ще раз, — знизав плечима Дізфайндер.

Він так само приклав його руку до своєї голови — й так само курок лише сухо клацнув.

— Дві осічки підряд? — з голосу Джонні можна було вгадати вираз на його фізіономії. — Не вірю.

— Як собі хочеш, — знову стенув плечима Шукач.

— А якщо... в серце? — а ще Вибий Око славився казковою впертістю.

— Не варто, — зупинив його Дізфайндер. — Добре, якщо осічка, а скоріш просто розірве. Убить не вб'є, але шкіру посіче. А тобі може й пальця відірвати.

— А здалеку?

— Не влучиш.

— Нічого собі! — Вибий Око був ошелешений. Останній раз Юр бачив Джонні таким після того, як його конкурент з того боку лінії фронту кулею розірвав йому кашкета з відстані півтора кілометра. — Перевіряв?