Радій Радутний - Три тисячі смертей

— Та ну його до біса, — головний все ще тримався за серце. — Нам у цеху за півгодини десять таких зварять. Поїхали звідси! Бачити більше цього місця не хочу!

Як не дивно, стрімка течія не замулила купу заліза й не вирила під ним ями. Юр обережно зробив коло навкруг — залізо мало вигляд абсолютно мертвої, нерухомої маси... але все ж він не зміг примусити себе наблизитись.

Лише в одному місці, якраз попід іржавою привареною смугою, у піску темнів виямок — завбільшки з тулуб людини.

Дізфайндер здригнувся й махнув ластами так, що вилетів би з води по коліна, якби не вантажі й капсула.

Гідрокостюм запакував у чорний поліетиленовий пакет. Поклав туди ж пару каменюк й втопив у Дніпрі, під крутим берегом, просто під могутньою вербою, яка наче схилилась над річкою, щоб напитись.

При потребі можна буде відшукати, хоча йому цього зовсім не хотілося.

Він вийшов на автобусну зупинку і за півгодини був на залізничному вокзалі, за день — у Львові. Ще за добу — у Німеччині.

Клієнт розрахувався чесно і вчасно — точно за угодою.

10.11.99— 18.11.99 Р.Радутний

Ніч була темна і довга, й двоє в ліжку виснажили одне одного майже до краю, пробуючи все потроху і все одночасно. Вони були то ніжними, як ранковий туман, то перевтілювались на диких звірів і рвали одне одного кігтями й зубами, перетворюючи муку в насолоду й біль у кохання. Наче востаннє.

Власне кажучи, так воно й було.

— Ти мій! — шепотіла дівчина, не роплющуючи очей. — Ти мій... я нікому тебе не віддам!.. Те, що сталося — то пусте, то дурниці, ми їх переживемо...

— Так, моя кохана, — так само гарячково відповідав чоловік. — Так, моя лагідна... Нікому... І звичайно, переживемо...

Потім настав ранок.

Минуло багато, багато, багато років.

Напружена тиша висіла над бойовищем. Обидві сторони напружено вдивлялись у перехрестя оптики, ворушили ріжками мікрофонів, востаннє звірялися з картами та супутниковими знімками. Один з ворогів збирався наступати, інший — оборонятись, але все було так перекручено в цій війні, що ситуація могла змінитись будь-якої миті, й захисники з переможним ревом могли вихопитись з добре укріплених шанців, а агресори — навпаки, нашвидку заритися в землю й зустріти гостей свинцевим шквалом.

Це була дивна війна.

Напружена тиша зависла над бойовищем, й жодна з сторін не хотіла б порушити її гуркотом пострілу — але... війна є війна. Джонні Вибий Око, що ще вчора увечері нахвалявся довести особистий рахунок до двох сотень, намарно роздивлявся близький обрій у свій приціл, потім плюнув, попід кущами переповз до загального окопу й мало не впав на голову Юра Дізфайндера.

— Чи ти, хлопче, бува не здурів? — ліниво пробурчав той. — А якби я вистрелив?

— То я не отримав би гонорару, — зітхнув снайпер. — А тебе б довіку мучила совість.

Останнє було настільки цікавою новиною, що Юр вирячив очі, а з-за бетонної брили, що загороджувала вхід до підвалу, що правив за укриття, висунулась зацікавлена пика.

— Щезни, — не обертаючись, рикнув Вибий Око.

Пика зникла, але за плитою тривало ворушіння. Дізфайндер теж зітхнув, зняв з ременя невелику ребристу кульку й недбало пожбурив її в бліндаж.

Щось зойкнуло. Через секунду з-за плити вихором вихопився невисокий товстенький чоловічок, наосліп кинувся вздовж шанця, за кілька кроків упав й щільніше насунув на голову каску.

Ще за секунду плита здригнулась — одразу четверо здорованів намагалися вибратись на поверхню. Троє з них були у повному комплекті одягу й тримали в руках автомати, один — напівголий, з намиленим обличчям — чомусь не випускав з рук безпечну бритву, але всі одностайно сопіли й упівголоса лаялись.

Таким чином вони згаяли зо дві секунди, потім напівголий вихопився вперед, за ним вискочили й ще двоє, а потім — секунді на п'ятій — й останній вояк.

— Ти вбитий, — прокоментував Вибий Око. — В Іноземному Легіоні отримав би додаткові чотири години тренування.

— А в Радянській Армії — два наряди поза чергою, — так само спокійно додав Дізфайндер.

Товстун, що зреагував першим, здивовано підвів голову.

Вибуху не було.

— Ах ви ж... — першим здогадався напівголий, люто позирнув на Вибий Ока та Дізфайндера, потім плюнув, й на ходу зтираючи з обличчя мило, посунув назад. За ним обережно почали підніматись й інші.

— Гранату віддайте! — кинув їм услід Юр.

Граната вилетіла з підвалу й впала просто снайперові під ноги. З ручки її курив легенький димок. Джонні здивовано підняв брови й підбив її ногою — прямо до черева Дізфайндера. Той так само недбало підхопив гранату й жбурнув через бруствер.