Радій Радутний - Три тисячі смертей

А ще, десь далеко, у центрі галактики, в шаленій круговерті вибуху розліталось на друзки ядро (якщо, звичайно, вірити Нівенові)...

Найманець усміхнувся: коли ударна хвиля накриє Сонячну систему, на Землі вже й сліду не залишиться від цього села, жінки, дитини, Юра Дізфайндера та його вигаданих проблем.

Рипнули двері.

— Милуєшся зірками? — жінка тихо підійшла й стала поруч. — Я теж колись любила просто так стояти й дивитись. Розкажи мені про них.

Юр усміхнувся.

— Ото, — вказав рукою. — Це Полярна зірка. Де б ти не була і як би не заблукала, досить лише поглянути на неї, щоб віднайти правильний шлях.

Жінка зітхнула — "якби ж воно все було отак просто". Про правильний шлях вона вже й не мріяла.

— Отам, над бадиллям Марс. Це не зірка, а планета. Планета, яка віщує війну. І хоч рухається вона не по прямій, а досить хитро, але завжди опиняється перед очима — хочеш ти цього, чи ні.

Жінка здригнулася й щільніше притиснулась до коханця.

— Ота велика зірка — це Венера, планета кохання. Подивись, яка вона гарна й яскрава. Ще ніколи я не шукав її навмисне, але вона увесь час потрапляє на очі й заважає спостереженню. Ще ніколи я не бачив її двічі в одному й тому ж місці...

Цього разу вони кохалися мовчки й похапцем, ніби остерігалися чогось; жінка не вигиналась дикою кішкою, а щосили притискалась до чоловіка, не бажаючи відпускати його ані на мить.

Інтегратор видав чотири аномалії, дві з яких були схожі на потоплені човни, і за інших обставин найманець, можливо, зацікавився б ними більше. Ще одна видалась схожою на консервну бляшанку й лежала майже на межі окресленого кола — тобто, наступним заходом Юр пройшовся б точно над нею... лежала у воді, на глибині щонайменше трьох метрів. А от остання...

Остання видалась йому розпливчатою тінню, що лежала за межами кола, доволі далеко. Оскільки детектор засік її здалеку, масу мала досить значну.

Це полегшувало завдання, бо капсула навряд чи заважила б більше, аніж два-три кілограми.

Пірнути на три метри виявилось несподівано важко, але не через глибину, звичайно, а через надзвичайно незручне місце. Яма — а тут була справжня яма — мала круті, майже прямовисні береги, вкриті очеретом; грузкий намул заважав іти й не давав змоги плисти; Юр лаявся крізь загубник й ломився вперед, наче дикий кабан.

Натомість вода була несподівано прозорою.

Звісно, намул вкривав й залізяку, але навряд чи товстим шаром — металодетектор вже відверто попискував, і Юр ризикнув — розвернувся й гребонув ластами.

На дні наче вибухнула невеличка бомба. Хмара намулу здійнялася вгору, миттю затопивши ковбаню. Перед очима потемніло — наче сонце зайшло. На губах заскрипів пісок.

Дізфайндер знову перекинувся догори ногами, обережно спустився вниз й почав обмацувати те, що залишилось від дна.

Під пальці весь час потрапляв якийсь дріб'язок: галузки, водорості, щось хрустке й колюче; повітря закінчувалось і Юр виринув, знову здійнявши бурю ластами. В очі вдарило сонце, Дізфайндер різко, з голосним "паффф!", видихнув повітря, провентилював легені й знову пішов вниз.

Тепер у ковбані було ще темніше, хоч очі заплющуй. Десь на другому метрі Юр зменшив швидкість, щоб не в'їхати головою в дно, витягнув вперед руки, і, майже одразу, наштовхнувся на щось величеньке, кругле й важке; та таке важке, що довелось перевертатись й відштовхуватись ногами від дна, аби хоч якось сплисти.

Звичайно, ні про яку консервну бляшанку не йшлося.

Не йшлося й пізніше, коли Юр мотнув головою, струсивши зі скла маски намул, і втупився в те, що тримав у руках.

Юр заціпенів. Враховуючи характер вантажу, такий стан був цілком закономірним.

Тримав він не що інше, як стодвадцятиміліметровий артилерійський снаряд. Весь іржавий, оброслий дрібними скойками, він мав замість підривача щось безформне, кострубате й дуже хистке. Здавалось, може вибухнути навіть від погляду — і Юр ледве стримався, щоб не відвернутися.

Схаменувшись, він хапнув повітря й повільно, ногами вперед, занурився.

Прилаштувати снаряд підривачем догори на нерівному дні, та ще й наосліп, виявилось важче, аніж його намацати. Коли залізяка завмерла нерухомо, у Дізфайндера вже гупало в скронях й рвало легені. Хотілося кинути все, рвонути вгору; рвонути так, щоб вилетіти з води по коліна, вистрелити застояне у грудях повітря, зірвати маску та трубку — і вдихати, вдихати, вдихати так, щоб луснули ребра...

Піднімався повільно і обережно, на одних руках, намагаючись навіть не рухати ластами, щоб випадкова хвиля не повалила моторошну знахідку.