Радій Радутний - Три тисячі смертей

— Он як, — з дивною інтонацією протяг Дізфайндер. Дівчина не зрозуміла, що ж саме звучало в його голосі — чи то повага, чи то радість відкриття "дірки" в захисті... чи щось іще?

Вона знову стріпнула волоссям й викинула з голови непотрібні думки.

Будь-кого іншого, що потрапив би в радіус дії випромінювача без ультразвукового пищика-маячка, було б убито дельфінами-охоронцями протягом кількох секунд.

— Ну добре, — Сапер із жалем поглянув на спорожнілу пляшку, відставив її подалі, аби не дратувала й почухав потилицю. — З кордоном все ясно. Краще було б через Брест, але минулого разу ми там добряче засвітилися. Значить через Чоп. На чому поїдемо?

— Тільки джип, — авторитетно відгукнувся Гонщик. — Чув я про ті російські дороги.

— Юре?

— Годиться, — кивнув Дізфайндер. — Зараз там тих джипів — як мурах. Й навіть добре — дорожня поліція, чи як вона у них у біса називається, не часто їх зачіпає.

— Чому? — наївно поцікавився Ганс.

— Бо бояться! — засміявся Дізфайндер. — Там зараз — як в Америці в двадцятих роках.

— Це добре, — примружився Сапер. — Зброю в джипі заховати можна. До речі, що беремо? Гансе, постарайся обійтися без екзотики.

— До біса екзотику, — несподівано згодився Калібр. — У Росії до неї патронів не знайдеш. А що в них там взагалі зараз на озброєнні?

— АКСМ-74У, — посміхнувся Дізфайндер. — Калібру 5.45 мм.

— Тьху!

Всі засміялись.

— Добре. Що далі? Що він там молов про знешкодження командних пунктів?

— Оце і є найпаскуднішим, — зітхнув Дізфайндер. — Запустити ракету не так просто, як декому з нас здається. Треба або надіслати команду й підтвердження безпосередньо з Москви, або ж переключити керування безпосередньо на шахту. З Москвою ясно — та ми нічого не вдіємо. А щоб переключити керування, треба в розрахунку шахти й в комп'ютері самої ракети створити враження, ніби почалась ядерна війна й послідовно виведено з ладу командні пункти — головний, запасний, замаскований, пересувний, передавальний центр й замаскований передавальний центр. При цьому головний пункт знаходиться в штабі дивізії — а це до десяти тисяч солдатів, запасний там же, але в бункері, замаскований — десь у лісі, кілометрів за сто-двісті, мобільний — взагалі невідомо де, передавальний центр — ще кілометрів за сто, й нарешті, шахта — знову неподалік від дивізії.

— Матері його саппермент! — видихнув Моше. — І за все це по сорок п'ять тисяч?

— Ну, не сорок п'ять, — задоволено посміхнувся Гонщик.

— Ще трохи на фінансування здеремо.

— А чи ти собі уявляєш... — почав був Гонщик, та Сапер не дав йому продовжити.

— Тихо! Он, у дівчат аж вуха нашорошились. Кажи далі, Юре. Я твій стиль знаю.

Дізфайндер посміхнувся — справді, він мав погану звичку викладати спочатку погані новини, а вже потім всі інші.

— Звичайно, існують й інші обставини, що можуть завдання трохи полегшити. Наприклад, головний КП майже ніколи не працює.

— Цебто як? — здивувались абсолютно всі, а от очі вирячив чомусь тільки Гонщик.

— Ну, панам офіцерам не дуже подобається, коли на робочому місці дисципліна й багато солдатів. Тож майже завжди в штабі дивізії йде або ремонт, або перебудова, а працює запасний КП.

— Ну то й що? — пробурчав Сапер. — Сам же казав, вони поруч. Ті ж самі десять тисяч солдатів.

— Звичайно. І це просто прекрасно.

— Ти бува не здурів? — поцікавився Гонщик. — Ти ж не на бомбардувальнику будеш, а на джипі, а може й пішки.

— Сам ти здурів, — огризнувся Юр. — Будете перебивати — до вечора не встигну нічого не пояснити.

— Добре, добре, — примирливо промимрив Моше. — Мовчу.

— Так от, там десять тисяч солдатів. Відповідно, доступ у "бочку" — це так на жаргоні називають бункер — мають тисячі три. Але й ті, хто такого доступу не мають, — теж спокійнісінько туди заходять й виходять.

— Чому? — не втримався Гонщик й тут-таки прикусив язика.

— Тому що це російська армія! — гаркнув Дізфайндер. — І російські солдати! В армію їх забрали силоміць. І грошей їм не платять! І думають вони лише про те, як би щось їстівне вкрасти й на очі офіцерові не потрапити! Ось чому.

— Я й сам таким був, — додав він по паузі вже трохи тихіше. — І в бочці ми від роботи ховались. Зранку пару книжок візьмемо, бувало, щось пожерти в їдальні поцупимо, в бочці знаходимо якийсь віддалений відсік, двері загерметизуємо — й до обіду хто спить, хто книжку читає, хто анекдоти травить... Ну добре, до справи.

Отже, проникнути в бочку досить легко. Вивести з ладу — складніше. Я б почав з енергетичної установки, але тоді треба обрубати дроти, вивести з ладу дизельгенератори — а їх там може бути досить багато — й поскручувати антени в малих радіостанціях. І все це майже одночасно. А полагодять швидко. Так що не знаю, що й робити... може Сапер щось порадить?