Радій Радутний - Три тисячі смертей

— Нічого не змінилось.

Ранні в тутешніх місцях сутінки впали на землю раптово й водночас непомітно — тілько-но хмари на заході палали червоним сяйвом — й враз все навкруг стало сірим й ще похмурішим, аніж удень.

Жертвою вибрали перший під'їзд першого ж будинку з боку лісу — жителі його, мабуть, особливо пишалися гарним краєвидом з вікон — що ж... тепер цей краєвид мав зіграти не на їхню користь.

Двері, як і казав Дізфайндер, виявились фанерними.

Першим у кімнату залетів Піт, сухо тріснули два постріли, потім почувся дитячий зойк — й ще один постріл. Гонщик не встиг навіть прицілитись. Власник квартири — ще молодий, білявий чоловік застиг на дивані, жінка лежала біля його ніг на підлозі, а дівчинку років п'яти-шести відкинуло аж до стіни.

Дізфайндер акуратно прилаштував на місце вибиті двері.

Чоловік виявився капітаном — але чомусь не з гарматами на петлицях, а з "жуками" зв'язківця.

— Нормально, — махнув рукою Дізфайндер. — Хто там буде додивлятись.

Розмір виявився трохи замалим на Сапера й завеликим для Гонщика, Юр закопилив губу — "пхе, малувато для мене капітана" — але форму все-таки натягнув.

У квартирі навпроти жив невисокий товстий прапорщик. Судячи з батареї порожніх пляшок на кухні та засмальцьованого, аж лискучого кітеля, з родиною в нього не дуже склалося. Та й форма його нікому не підійшла і не сподобалася, тож найманцям довелося продовжити свої пошуки.

Квартира номер два порадувала Гонщика — за кілька хвилин він вже був новеньким, аж сяючим майором. Раптом Дізфайндер посміхнувся й максимально делікатно пояснив, що майор з таким семітським типом обличчя в російській армії може трапитись хіба що в тиловій службі армії, але ніяк не в ракетній дивізії; Моше форкнув, як розгнівана кішка, й сказав, що має тепер ще одну причину не любити шайзеланд.

Форма для Сапера знайшлась аж на третьому поверсі, коли Дізфайндер вже втратив надію знайти щось підходяще, а Гонщик почав непокоїтись із приводу патронів. Піт став підполковником, а ще через пару квартир знайшли старлейську форму для Калібра.

— Будемо сподіватись, Ганс не образиться, — посміхнувся Моше. — А якщо почне скандалити, відкрутимо до біса ще дві зірочки... з кожного боку.

Плац вже спорожнів, і двійко офіцерів з дипломатами не викликали ні в кого ані найменшої підозри. Днювальний на вході в будинок штабу ліниво віддав честь, вартовий на першому посту теж зробив вигляд, наче став струнко, черговий — ще один старший лейтенант за скляною перегородкою — навіть не підвів голови, аж поки Моше не наставив на нього пістолет.

— Нам би таку армію, — звично вже пробурмотів Гонщик, натискаючи спуск.

Скло луснуло, засипавши бідолаху гострими друзками.

За кілька хвилин луснули вікна у всіх навколишніх будинках, а половина будівлі штабу повільно посунулась униз, поховавши під собою таємницю двох вже не існуючих "дипломатів".

— Ну що ? — Дізфайндер демонстративно помахав наручним годинником перед носом Калібра. — Скільки хвилин пройшло.

— Ну, п'ять... — похмуро пробурчав Ганс.

— Скільки з тебе пива?

— Ну, теж п'ять... — що прозвучало ще похмуріше.

— Ні, бо вже шість... — заусміхався було Дізфайндер, але тут, нарешті, завила сирена й загавкали гучномовці.

— Таки п'ять! — вже веселіше рикнув Калібр. — А це не армія, а...

Тим часом метушня на плацу набула більш осмисленої форми, й замість безладної коловерті нагадувала тепер просто дві зустрічні течії: одну, меншу, — до "бочки", а другу, значно потужнішу, — до виходу з розташування дивізії.

— По-моєму, час, — кивнув Сапер.

— Добре.

Дізфайндер зсунув вузол краватки, розстебнув середнього гудзика на кітелі, взяв у руки дипломат — куточок якогось папірця виглядав збоку, наче валізку споряджали у великому поспіху, й вискочив на вулицю.

— Гей, рядовий! — засапаним голосом рикнув він до найближчого солдата. — біжи у "бочку" й віддай цей дипломат майору Тараканову!

— А де його шукати? — було видно, що перспектива бігати туди-сюди солдатові не дуже сподобалась.

— У чергового спитаєш! Бігом марш!

Солдат знизав плечима й підтюпцем рушив до бункера. Сапер мовчки натис кнопку на годиннику-секундомірі.

— Давай! — сказав він ще раз через деякий час.

Дізфайндер знову вискочив надвір й повторив процедуру, назвавши на цей раз капітана Мухіна.

Цього разу Сапер уважно слідкував за ходою носія й натис кнопку одразу, як тільки той зник за дверима бункера.