Радій Радутний - Три тисячі смертей

— Шмаркачі, — презирливо процідив Калібр. — Навіть назустріч стрибнути не спробували.

Обидва стрільці заскочили в будку, нашвидкуруч добили поранених й за руки-ноги поскидали їх у передню частину кузова, потім відірвали бічні сидіння й примостили їх на зразок вантажних апарелей — Моше вже газував перед заїздом до вантажівки. Мотор джипа знову ревнув, ЗІЛ смикнувся на місці, потім просів, коли важкий джип опинився у кузові, наступної миті Сапер закинув ще два трупи й зачинив двері.

— Шість-нуль, — посміхнувся Ганс.

— Ти про що? — не второпав Дізфайндер.

— Про втрати. Поки що шість-нуль... На нашу користь, звичайно.

— А! — засміявся Юр. — Залишилось ще дев'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто чотири.

— То повоюємо! — зареготав і Калібр.

Гонщик тим часом розібрався з керуванням малознайомою технікою, кілька разів вилаявся, кленучи примітивне приладдя, ідіотське сидіння, величезний руль, потім згадав, що все скопійоване з американського оригіналу й почав гнути кпини з Сапера — мовляв, ось воно, типово американське одоробало; той пирхав і вимагав коли-небудь показати йому оригінальну ізраїльску розробку, на що починав пирхати вже Моше. Через пару хвилин Піт знову увімкнув ноутбук, заліз на якийсь сайт, що торгував супутниковими панорамами, й викинув на вітер близько двох тисяч доларів, отримавши, однак, на заміну досить докладні знімки місцевості. Найбільше Сапера зацікавив великий яр за кілька кілометрів від КПП. Він дочекався наступного супутника, проглянув ті ж місця в іншому спектрі й задоволено кивнув. В інфрачервоному діапазоні дно яру нагадувало собою суцільну чорну пляму. Це могло означати або озерце, або ще краще — болото.

На попередньому КПП, що обмежував кордони дивізії, не було навіть шлагбаума. Жалюгідні рештки його стирчали з обидвох сторін дороги, наче колодязні журавлі у спаленому селі. Видно було, що грошей на ремонт другорядного обладнання дивізії не виділяли вже років із десять.

Звичайно, машину ніхто не зупиняв. Солдат, який сидів на травичці, спершись спиною на якийсь пеньок, навіть не подивився в їхній бік, і Сапер аж вилаявся, бо, про всяк випадок, натягнув на голову прапорського кашкета, а той виявився геть залитим кров'ю та мозковою масою.

А перед самим яром ЗІЛ так підкинуло на якійсь ямі, що Піт прикусив собі язика й увесь час, поки інші нишпорили по кишенях трупів у пошуках документів, роздягали їх, трощили обличчя та кидали в трясовину — тільки сидів і невиразно лаявся.

GPS показував, що до штабу бункера дивізії залишалось близько трьох з половиною кілометрів — але це по прямій.

Стереотрубу довелось маскувати у розгалуженні старої сосни, при спробі повернути її хоч трохи металева труба зачіпала сухе гілля й за комір Саперові сипалася глиця, але лаявся чомусь не він, а Гонщик.

— Оце, просто перед вами, — і є так звана "бочка", — повчав обох тим часом Дізфайндер. — Головний вхід сховано у тому рівчаку за бруствером, а запасний — ота будочка зверху. Десь поруч із будочкою мають бути виходи вентиляції, а трохи далі — вихлопні труби дизелів.

— Бачу... — пробурчав Піт, повертаючи трубу ліворуч. Знову посипалась суха руда глиця, Гонщик обізвав дерево спорохнявілою палицею, місцевість — болотом, а країну — шайзеландом [8] Scheisseland — країна гімна або гімняна країна (нім.). .

— Наскільки я зрозумів, саме у ту вентиляцію ти хочеш запхати свої іграшки?

— У ту...

— Ну... тобі видніше. Далі он дивись. Якраз за бочкою — казарма, а з-за неї трохи видно штаб дивізії. Ото його й треба накрити в першу чергу — ну, це просто. Це навіть я вмію.

— Ага... як пару років тому, — Моше пирхнув, а Дізфайндер на хвилину затнувся й одразу перейшов до справи.

— Далі, комунікації йдуть з бочки до ЗКП та до передавального центру — отже, їх теж треба... того.

— Угу... — Піт нарешті відірвався від окулярів й запалив цигарку. — Добре, з цим ясно. Пішли за формою.

— Краще ввечері, — попередив Дізфайндер. — По-перше, всі вже понапиваються, а по-друге — більше шансів застати когось удома.

— Ну ввечері, так ввечері, — знизав плечима Сапер. — Один чорт.

БОСи — будинки офіцерського складу — теж зовсім не змінилися за ті роки, що Дізфайндер останній раз мав нагоду на них подивитись. Такі самі акуратні асфальтовані або посипані пісочком стежки, чисті газони й необдерті стіни, такі самі похмурі солдати з мітлами, лопатами та ношами для сміття, матусі з дітьми у колясочках — дивна річ, але така остогидла колись картина, викликала в Дізфайндера мало не ностальгію. Утім, тривало це доти, поки серединою вулиці не пройшовся товстий майор й не почав дорікати солдатам: у того мітла погано мете, у того за лопатою сміття залишається, у третього папірець з нош упав. Юр сплюнув й стиха вилаявся.