Радій Радутний - Три тисячі смертей

— Воно? — зазирнув через плече Калібр.

— Воно, — кивнув Юр. — Піте, а...

— Є, метрів за сто позаду, — Сапер знову роздивлявся свіжий супутниковий знімок. — Командирський джип з кулеметом на даху. Підійде?

— Цілком, — кивнув Дізфайндер. — Лишень це не кулемет, а радіостанція, і стирчить не дуло, а антена.

— Хай буде, — згодився американець. — Аби їхало. Пішли, хоч трохи семтексу перевантажимо...

Коли від'їхали на кількасот метрів, він знову натис кнопку й позаду розлігся вибух — найпотужніший за сьогодні. Всі здригнулись, а пес ледь чутно заскиглив. Піт постарався на славу, влаштовуючи салют над загиблим товаришем.

— Куди тепер? — діловито запитав Дізфайндер, вмощуючись за кермом "УАЗика". Сидіння виявилось замалим, а при спробі пересунути його трохи назад, унизу щось хрупнуло й тріснуло, Юр вилаявся й вирішив нічого зайвого не чіпати.

Піт звірився з GPSом.

— Кілометрів сто прямо, потім десь треба повернути ліворуч. Ти їдь, а я тим часом спробую ще одного супутника спіймати.

Машина рвучко рушила з місця, Ганс клацнув щелепою й стиха вилаявся.

— Що вдієш, — знизав плечима Дізфайндер. — Я ж не Гонщик.

Калібр скривився й демонстративно розвернувся до вікна.

Утім, пейзажі за вікнами не відрізнялися різноманітністю — скрізь тяглися густі, захаращені ліси, час від часу траплялись хутірці або й села — на десять-двадцять хат. Навіть здалеку було помітно, що половина з них закинуті й забиті дошками. Біля хатин паслись кошлаті чорно-сірі вівці й худі корови, собак було мало, й Сапер-пес надаремне витягував шию, щоб роздивитися тутешніх конкурентів, а його господар взагалі не відривався від комп'ютера.

— Казна-що, — пробурчав він через деякий час. — Ось вона, бочка, ось до неї дорога — але ось тут, на повороті річки... й жодного мосту, тільки сваї стирчать трохи далі... Як вони їздять? Га, Юре?

— А я звідки знаю, — знизав плечима Дізфайндер. — Може, на руках носять... А може вертольотом... хоча навряд...

Через півгодини найманці сторопіло роздивлялися численні сліди на прибережній багнюці. Судячи з глибини западин, солдати несли щось важке. Сліди ховалися у воді й знову з'являлись на протилежному боці. Трохи далі — Піт розгледів це у бінокль — знову починалася колія.

— Нічого собі, — Калібр аж рота відкрив. — Отак от?

— Отак от, — заспокоїв його Дізфайндер. — Це що, от я колись...

Він затнувся.

— Утім, не має значення. У китайців ще й не таке буває. Давай думати, як переїжджатимемо.

— А ніяк, — похмуро відрізав Сапер. — Тут метрів зо два-два з половиною. Джип не пройде.

— А скільки від переправи до бункера?

— Кілометрів сорок. Що, пропонуєш пішки?

— А що вдієш?

— Тьху! Сапере, стрибай у машину. Вартовим будеш.

Пес закопилив губу й розлігся біля колеса "уазика".

— Ставлю всю свою пайку за цю роботу — командир частини відбрехався свого часу додатковим маскуванням, — вилаявся Дізфайндер десь на десятому кілометрі.

— Відбрехався від чого? — знехочу перепитав Калібр. З великим рюкзаком за плечима, у пропиленому наскрізь одязі він нагадував чи то військовополоненого, чи то навпаки — сержанта наступаючої армії, що вже встиг урвати якісь трофеї.

Проте, рюкзаки мали на спинах усі, а Сапер ще й тягнув у руці валізку з ноутбуком.

Було спекотно. Ліс дихав прохолодою, але ще на початку переправи Дізфайндер спокійним голосом попередив про велику кількість кліщів, три відсотки яких мають вірус енцефаліту. Грати у таку лотерею ніхто не захотів, й солдати нахабно йшли посеред дороги, піднявши коміри мундирів й тільки мріючи про те, щоб зняти кашкети.

Вартового вони побачили здалеку — той виніс з будки подертого стільця, повісив автомат на спинку й нахабно куняв.

— Егей, хлопче, — потицяв стільця ногою Дізфайндер. — Ти на посту, чи де?

Солдат ліниво розплющив очі, закинув на плече автомат й лише тоді виголосив:

— Стій, хто йде?!

— Ну, нарешті, — незадоволено пробурчав Юр. — Капітан Тараканов зі штабу дивізії. Де ваш начкар?

— У бочці, де йому бути, — знизав плечима солдат. — Кажіть пароль і проходьте.

— Звідки я знаю пароль, дурню, коли з вами зв'язку нема? Дізфайндер так натурально вдавав гнів на недоумкуватого солдата, що Піт аж замилувався. — Чого, ти думаєш, ми пішки теліпаємось?

— "Варшава" сьогодні пароль, — втомлено відповів вартовий. — Тільки начкарові не кажіть, що то я сказав.

— Добре, добре, — пробурчав Юр. — Пішли.

Офіцери, крекчучи зовсім по-російськи, позакидали на плечі рюкзаки й рушили далі. Лише метрів за сто Дізфайндер зауважив на долоні Калібра рубчаті відбитки "Глоку".