Мирослав Сивицький - Жартівники

— Була?

— На жаль… Таїса Климівна, беззмінний її керівник, — учителька музики та співів, котра ще вчила моїх батьків, пішла на пенсію. На її місце прислали молоду вчительку, а вона й десятої частини не тягне з того, що робила Таїса Климівна. До того ж не володіє жодним музикальним інструментом, окрім піаніно. От і не стало самодіяльності… Оті хлопці-музиканти — то останні вихованці Таїси Климівної. Мені здається, що вчителями музики й співів треба ставити випускників не педвузів, а училищ культури, бо таких феноменів, як Климівна, ще пошукати… Само собою зрозуміло, що коли в школі щось робилось, то було й у клубі. До речі, наш дует не раз виходив переможцем, виступаючи за клуб у всіляких оглядах та конкурсах.

— Твоя сестра де зараз?

Тут, удома. Вона на рік молодша за мене, вибрала собі фах друкарки-стенографістки й працює у Біляка секретарем-діловодом.

— Давай будемо вірити, Наталочко, що скоро все зміниться, і ви ще зі своєю сестрою заспіваєте! Я в цьому переконаний! Коли довоєнна «Просвіта» змогла згуртувати навколо читальні все прогресивне, утворити гуртки та об'єднання, то ми хіба з тобою гірші?

Мов чогось наполохавшись, дівчина звелась на ноги. Розрум’яніла, мов яблуко на Спаса, пройшлася по кімнаті, рвучко обернувшись, пильно поглянула хлопцеві у вічі, а тоді тепло, по-домашньому запитала.

— Може вип'ємо по чашечці кави?

— Вона без чарів?

— Без них, зате з пляцком. Сама пекла.

— Тоді вип'ємо.

Наталка увімкнула в розетку самовар, з тумбочки, на якій він стояв, вийняла чашечки, цукор, баночку «Nescafe», й политий зверху шоколадом, багатошаровий пляцок.

— Знаєш, Наталочко, я радий, що перші враження оманливі. Спостерігаючи за тобою мовчазною, якоюсь наче переляканою, під час передачі, признаюсь думав, що от уже з першого кроку й не повезло. І з ким? З найголовнішою особою — художнім керівником. «Мовчазна холодна лялька, ще одне м'ясо в красивій упаковці» — навіть вилаявся подумки.

— Чому, Несторе, «ще»…?

— Мабуть через те, що траплялись на моєму шляху усілякі. А оце, відколи повернувся з «курорту», везе мені на зустрічі з гарними людьми.

— То добра прикмета?

— Авжеж.

— Вам… Ой, тобі, міцну каву? — запитала, зиркнувши через плече, коли засвистів самовар.

— Нормальну.

Зробивши каву, Наталка разом з тацею кладе біля Нестора, на сукрайку столу, запашний напій, і, підсунувши стільця, сідає збоку. Її круглі коліна ледь не торкаються його стегна.

— Добав собі цукру або кави.

— Спасибі. Скажи мені, — помішуючи ложечкою темно-буру рідину, косує на дівчину, — тебе не дивує, на якому це я курорті був?

— Ніскілечки!

— Дивно.

— Просто я багато про тебе знаю, навіть те, що ти та І. Грек — одна й та ж особа…

— Цікаво звідки?

— Завдяки сестричці. Крізь неї проходить вся тутешня інформація. Ще того самого дня, коли заввідділом культури Зателефонував до нашого Попеля, вона вже через хвилю, протуркотіла мені про ймовірного нового директора комплексу. Потім висіла на телефоні, вивідуючи все, що можна було взнати… Через день, на прохання голови профкому, з тої інформації підготувала для Біляка досьє…

Вона відрізала вузенький шматочок пляцка й підсунула хлопцеві. Її, чомусь гаряче цієї миті коліно, випадково чи ні, притиснулось до його стегна. Нестор враз, з острахом відчув, як невидимі психологічні ниточки починають в'язати його з цим дівчиськом.

— Прошу, покуштуй, оціни моїх кулінарні здібності.

— Спасибі! — потупив очі у філіжанку з кавою, наче на її дні хотів знайти розгадку отієї гарячої хвилі, що струменями розходиться по всьому тілу від доторку її коліна… Надійка була перед ним зовсім голою. І там над потічком, і у ванній, він мив їй плечі, торкався твердих перс і нічого подібного не відчував. А ось тут, від мимовільного доторку якогось коліна, коїться з ним щось дивне.

«Невже вертається юність, і я закохуюсь, як шмаркатий пацан, з першого погляду? Так і до гріха не далеко!»

— Спасибі, дитинко, за каву й, особливо, за пляцок. Славна попадеться комусь господинька.

Дівчина й собі зашарілась і опустила очі. Що не кажіть, а в атмосфері цієї кімнати поширювались якісь невидимі оком біохвилі, щось діялось з ними обома. Ось Наталка, відсунувши стільця, рвучко звелась на ноги, забрала тацю, пішла до тумбочки й заходилася споліскувати філіжанки.

Стріпнувши з себе, як собака воду з шерсті, отой дивний стан, звівся на ноги й Нестор.

— Я, дитинко, перескочу зараз на свій хутір, привезу деякі речі, й увечері приступаємо до праці.